Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

й не намагається. А я можу легко уявити собі, що станеться з велетенськими конструкціями в разі навіть незначного підземного поштовху. Я можу уявити собі, що станеться, коли крізь пролами в куполах на наше місто попливуть хмари агресивного отруйного газу…

Спідюк роздратовано вимкнув звук. Тільки б і небезпеки, що землетрус. Утім, він розумів, що правди зараз казати не можна. Принаймні доти, доки ми самі її не знаємо. Скандал, який розгорівся сьогодні в Департаменті Санітарних Зон, навколо цього й спалахнув. Випустивши інформацію про «тектонічні явища» медіа-служба завдала великої шкоди. Зараз ціле місто обговорює можливі наслідки того, про що ніхто нічого до пуття не знає. Чи можна придумати кращий ґрунт для спекуляцій і навіть паніки?

Мобіль під’їхав до воріт Першої зони й зупинився. Спідюк відімкнув автопілот і відкинув голову на підголівник. Усе. Більше часу на хвилювання він не має. Треба заспокоїтися. Це не та робота, в якій може бути місце для зайвих емоцій.

«Вийти з мобіля», — загорілися на брамі червоні літери.

Спідюк виконав вимогу й відійшов на десять кроків. Тієї ж миті в нижній частині брами відчинилися дверцята й звідти виїхав приземкуватий робокоп. Він наблизився до мобіля й довгими мацаками обстежив його нутрощі.

У Губченка виникло несподіване відчуття страху: ніби він справді був тут фізично присутній і робокоп міг його помітити. Один із мацаків націлив камеру на праве око Спідюка, другий — на ліву долоню, яку той слухняно розкрив перед ним.

— Сідайте в мобіль, — приємним жіночим голосом промовив робот.

Коли брама відчинилася, він поїхав уперед, блимаючи написом на спині:

«Рушайте за мною! Швидкість 5 км/год».

За ворітьми охорона була аж надмірна. Спідюк повільно рухався за робокопом, не звертаючи уваги на численні брами, двері, бронемобілі й дула різноманітної зброї, що постійно рухалися, супроводжуючи його. А от Губченку не вдавалося зберігати спокій. Що саме його найбільше бентежило й лякало, він тривалий час не міг зрозуміти. Коли ж робокоп зупинився й знову наказав Спідюкові вийти з мобіля, Губченко нарешті зрозумів. Бездушність. Відсутність жодної живої людини. Для Спідюка це був цілком нормальний порядок, для Губченка — ні.

Втім, у приміщенні, до якого вони зайшли після знову ж таки зупинок, затримок, ретельних перевірок, людей було аж п’ятеро, і всі мали дуже стурбований вигляд.

— Це триває вже тиждень, — розповідав один, очевидно, головний із присутніх, чоловік понад два метри заввишки. — Спочатку шуми не виходили за межі норми, були суто акустичні, потім почали наростати, а вчора їх зафіксували й тектонічні датчики. Найгірше те, що ми не можемо їх локалізувати. То здається, що вони десь у центрі, то раптом вони відлунюють на південному краї периметру. Притому напруга на жодній з ділянок бані не змінюється.

Спідюк слухав, не зводячи очей з моніторів. На них нічого не відбувалося. Губченку стало дуже неприємно. Що довше він роздивлявся монітори, то більше підступала нудота. Зображення на всіх моніторах нагадувало великі нафтові калюжі.

— Пробували аналізувати одночасні показники з датчиків руху й відеоспостереження? — запитав Спідюк.

— Звичайно, — рівним голосом відповів довготелесий. — Нуль…

— Що? — так само спокійно спитав Спідюк, відчувши якусь заминку.

— Тільки позавчора ввечері ми щось помітили майже в центрі зони.

— Що саме?

— Не знаю. Погляньте самі.

Він увімкнув найбільший монітор на стіні. Зображення було темне й нерухоме.

— Який масштаб? — поцікавився Спідюк.

— Сто відсотків. Зараз збільшу… Ось, двісті відсотків… Повторюю.

На моніторі так само нічого не було видно.

— Бачите, людина нічого не може помітити, — підтвердив довготелесий те, що Губченко й сам бачив. — Якби не програма звірки… Тепер триста відсотків…

Чотириста. Тут уже помітно.

— Чому так темно? — спитав Спідюк, котрий, схоже, теж, як і Губченко, не був таким гострозорим, як довготелесий.

— Коли ввімкнули світло, все припинилося, — пояснив той.

— Що «все»? — не зрозумів Спідюк.

— Все, — відповів довготелесий. — І рух, і «тектонічні явища». — Останні слова було вимовлено з відчутною іронією.

«Мабуть, слухав радіо», — подумав Губченко.

— Ще скажіть, що там є щось живе, — образливо кинув Спідюк.

У санітарній зоні

Тут не могло бути нічого небезпечного. Це тільки відходи. Вся ця маса внизу — сто разів перероблені відходи, в яких немає жодної живої клітини. Просто не може бути.

Так заспокоював себе Губченко, разом зі Спідюком рухаючись по легкому містку. Та все ж не міг позбутися страху. Схоже, й Спідюк почувався не дуже комфортно, хоча для нього це просто робота.

Було не темно, хоча й яскравого світла світильники, розташовані високо під банею, не давали. Ззовні дзеркала, що вкривали зону, нагадували звичайнісінькі люстра, через які цілком могли пробиватися бодай несильні сонячні промені. Уже тут, у зоні, Губченко збагнув, що світло тут зовсім не потрібне. Більше того, воно може бути шкідливим: він не хімік, але розумів, що навіть у цій інертній масі під ногами сонячне світло може викликати якусь реакцію. І ця реакція цілком може бути несподіваною.

Спідюк упевнено йшов містками, що на перший погляд нагадували лабіринт, як у древньому монастирі; він переходив з одного на інший, потім на ще один. Маршрут, очевидно, Спідюк вивчив заздалегідь. Містки з відходами ніде не контактували, тож були надійні. Втім, припускав Губченко, в повітрі, яке їх оточувало, було стільки отруйних і агресивних газів, що й вони могли з часом роз’їсти ажурний метал містків. Мабуть, про цю можливість також думали, коли їх створювали.

Ох і настворювали! Труби, з яких у зону вливалися відходи, звідси, згори, виглядали крихітними, але Губченко здогадувався, що діаметр у них дай Боже, не менше двох-трьох метрів. Із цих рогів достатку безперервно витікала й повільно розпливалася густа маса — екскременти цивілізації. В них не було ні білків, ні жирів, ні вуглеводів — тільки те, що вже не піддавалося переробці, з чого вже не можна було добути нічого корисного. Мабуть, мине кілька десятків років, і люди навчаться розкладати на атоми й цю отруйну масу, перетворювати її на щось корисне. А поки що звалюють у санітарні зони, герметично відгороджені від стерильно чистого, сонячного світу.

Подорож була довга. Закутий у герметичний скафандр із багатьма системами захисту, Спідюк не міг рухатися швидко. Якби не психологічне напруження і страх — хоч і безглуздий, як розумів Губченко, бо йому особисто нічого не загрожувало, — все це вже давно набридло б. Він ладен був повернутися в свою затишну комірчину, та все ж цікаво, що трапилося, що там, у центрі зони, рухалося, звідки могли з’явитися «тектонічні явища».

Білі містки ніби аж сяяли у тьмяному освітленні, на тлі моря