Читати книгу - "Знахар"

сиділо кілька п’яних у дим чоловіків. Господар, кремезний тип з обличчям заспаного бульдога, у брудній сорочці й розхристаному жилеті, ні про що не запитуючи, поставив на вільному столику пляшку горілки й пощерблену тарілку з обрізками якоїсь ковбаси.

Зате тут було тепло. Приємно тепло, і закоцюблі руки поступово поволі відтавали. Перша скляночка горілки розігріла горло й шлунок. Вільчурів випадковий товариш без угаву балакав. Пияки в кутку не звертали на прибулих жоднісінької уваги. Один голосно хропів, решта троє час від часу вивергали із себе якесь незрозуміле бурмотіння. Здавалося, вони про щось сперечалися.

Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу.

«Як добре, — подумав він, — що ніхто тут на мене не дивиться, ніхто нічого не знає…»

— … бо ти собі думаєш, графе, — продовжував свій монолог зарослий Вільчурів товариш, — що Наполеона чорти вхопили, Олесика Македонського ditto.[4] Але чому, спитаєш ти мене? Так-от, тому, що бути кимсь — то дурничка. А бути ніким — ось справжнє мистецтво. Ніким, нікчемною комашкою за коміром Провидіння — disce puer![5] Це я тобі кажу, Самуель Обедзінський, що ніколи ніхто його з котурн не зіб’є, бо ніколи він на них не стане. Постамент — то підвищення для дурноверхих, друже. А віра — повітряна кулька, з якої раніше чи пізніше повітря вийде. Шанси?.. Авжеж, є. Самому раніше сконати. Стережіться повітряних кульок, громадяни!

І, піднісши догори порожню пляшку, вигукнув:

— Пане Дрожджику, ще одненьку! Ключнику всіх сущих радощів, опікуне заблудлих, дарувальнику свідомості й забуття!

Похмурий шинкар неквапом приніс пляшку, широченною долонею ляснув у денце й поставив перед ними.

Професор Вільчур мовчки вихилив і здригнувся. Він ніколи не пив, і огидний смак паскудної горілки викликав у нього відразу. Але він вже відчував, що в голові зашуміло, тож вирішив напитися до повного забуття.

— Увесь сенс володіння сірою речовиною, — промовляв чоловік, що назвав себе Самуелем Обедзінським, — полягає в балансуванні між свідомістю й мороком. Бо чим іще подолати драму розуму, який дійшов до абсурдного висновку, що він просто примха природи, зайвий баласт, міхур, причеплений до хвоста нашої тваринної величності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, я тебе запитую, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що тобі відомо про мету?.. Парадокс, чи не так? Ти й рукою не ворухнеш, кроку не ступиш без чіткої й зрозумілої мети. Правда? І все-таки народжуєшся й протягом кількадесятьох років виконуєш мільйони, мільярди різних дій, намагаєшся, працюєш, учишся, борешся, падаєш, підводишся, радієш, впадаєш у розпач, думаєш, зуживаєш енергію, наче варшавська електростанція, і на біса? Так, друже, ти не знаєш, і не можеш знати, з якою метою все це робиш. Єдиним місцем, куди можеш звернутися по відповідну інформацію щодо цього — це твій розум, а він, так би мовити, безпорадно розводить руками. То де ж тут сенс, де логіка?

Він голосно засміявся й душком перехилив склянку.

— То ж навіщо існує розум, якщо не здатен виконати свого єдиного, одного-єдиного завдання?.. Я знаю, що він мені відповість, але це теж дурниці. Скаже, що його діяльність стосується тільки життєвих функцій. Причини й мета життя — це не його компетенція. Гаразд, згоден. Але побачиш, як він собі дає раду із життям. Що може нам пояснити? І виявляється, що нічого! Нічого, окрім найелементарніших тваринних функцій. То навіщо тоді, у біса, у нас у довбешці виріс мозок, така собі пухлина? Якого, скажи мені, шановний, дідька? Бо що він знає? Хіба йому відомо, що таке думка?! Хіба він дав людині можливість бодай пізнати саму себе? Пізнати бодай настільки, щоб могти про себе з певністю сказати: я негідник чи навпаки: я чесна людина. Я ідеаліст чи матеріаліст. Ні, і ще раз ні! Хіба що скаже, що я більше люблю: телятину чи свинину. Але для цього згодяться мізки звичайного Бровка! А якщо йдеться про людей, про ближніх? Хіба він навчить чогось?.. Ні! Ладен присягнутися всім своїм майном, що під вашим високим чолом не виникло жодного уявлення про мою вельми цікаву особу. Хоча ми почали спілкуватися… вже дві пляшки тому. Зрештою, скажіть, хіба ви знаєте щось не про мене, а про тих, із ким знайомі багато років? Ну, приміром, про братів, батька, жінку, друга?.. Ні! Люди ходять у непроникних скафандрах. Ну, за наше холостяцьке! Пийте ж бо!

Цокнувся з Вільчуровою склянкою й вихилив свою.

— Якщо тобі заманеться, маестро, довідатися, як насправді виглядає вельможна пані, можеш підглянути за нею в шпаринку від ключа. Так, скажімо, ти побачиш, що в неї знищений бюст і худі стегна. Дізнаєшся про неї щось нове. Але її суті ти однаково не спізнаєш. Бо навіть, коли вона буде сама й зніме скафандр, який завжди надягала для тебе, то під ним виявиться ще один, якого вона не знімає ніколи і який для неї самої теж буде непроникним. Правда? Звісно, бувають хвилини, коли можна комусь зазирнути за комір чи попід пахву. І це моменти катастрофи. Бо скафандр рветься, тріскає, з’являються щілини й шпарки. От… от приміром, у такій ситуації, у якій ти зараз перебуваєш, вождю! По тобі прокотилося щось дуже тяжке.

Він нахилився над столиком і втупився у Вільчура своїми блакитними, налитими кров’ю очима.

— Правда? — із притиском запитав він.

— Так, — кивнув головою професор.

— Ну звісно! — гнівно вигукнув Обедзінський. — Звісно! Людина, яка так прагне спокою, як я, не може й кроку ступити, щоб не наштовхнутися на людську дурість! Бо причина кожної трагедії в дурості! То що? Повітряна кулька чи котурни? Ти збанкрутував, тебе скинули з якогось міністерського крісла чи тебе спіткало розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..

Вільчур похнюпив голову й глухо відказав:

— Покинула…

Очі Обедзінського зблиснули люттю.

— Ну, то й що! — гаркнув він. — То й що таке?!

— Що таке? — Вільчур ухопив його за руку. — Що таке? Це все. Усе!

Певне, у його голосі було щось таке, що переконало Обедзінського, бо той негайно заспокоївся, зіщулився й замовк. І лише за кілька хвилин заговорив, неначе нарікаючи:

— Життя таке паскудне, а мені не щастить. Ненавиджу різні сентименти, то доля постійно підкидає на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорти б його… Безсумнівно, усе відносно. Кого й мечем з ніг не звалиш, а хтось підсковзнеться на вишневій кісточці й голову розчерепить. І немає жодного мірила, жодних критеріїв. Пий, брате. Горілка — то добряча штука! Sapristi![6]

І знову наповнив склянки.

— Пий, — повторив він, тицьнувши склянку Вільчурові до рук. — Гей-но, Дрожджику,