Читати книгу - "Таємниця Єви"

неї. Алоїза писала, що зупинилась у покоях під номером 39 і просила зайти до неї близько десятої вечора…

Тепфер знову підніс до рота цигарку, але цього разу смакував нею так довго, що Вістович не витримав і попросив продовжувати розповідь.

– Я почувався надзвичайно щасливим, тому відкоркував пляшку і трохи випив. Приблизно о пів на десяту хтось знову постукав у двері. Я відчинив, гадаючи, що це хтось із готельної обслуги, але на порозі побачив високого чоловіка, загорнутого в промоклий плащ. Капелюх його був глибоко насаджений на чоло і ховав обличчя… Далі не пам’ятаю нічого. Здається, він мене вдарив, і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, почув від вас цю звістку…

Комісар і його підлеглий мовчали, тож Тепфер гадки не мав, повірили вони йому чи ні.

Нарешті Вістович озвався:

– Скажіть мені, Франце, чи панна Вольфович лікувалась від якоїсь певної хвороби? Чи прибула на води профілактично? Ви ж мусили хоч би раз про це говорити.

– Вона сказала, що її бентежить дещо, від чого вона б хотіла позбутися в Бадені, але не називала це хворобою. Більше я не допитувався, – сказав Тепфер.

– Ми перевіримо це тут, – сказав Самковський і нашкрябав щось у записнику.

Вістович кивнув.

– Чи були ви з нею на сеансі Вінцента Гаусмана? Другого вересня він виступав у Бадені, – запитав він знову.

– Вона ходила туди сама, – відповів Тепфер, – у мене в той день розболівся шлунок…

– І які були її враження?

– Здається, їй сподобалось. Алоїза навіть хотіла потрапити на його сеанс у Львові.

Комісар підвівся і знову пройшовся по палаті.

– Ви, як коханець панни Вольфович, мусите знати одну річ, – сказав він, – чи під час статевого акту у неї були незвичні бажання? Чи просила вона, наприклад, її відшмагати?

Франц Тепфер дещо сторопів від такого питання.

– Послухайте, пане… е-е-е… я не хотів би… – пробелькотів він.

– Відповідайте, Франце, – трохи стомлено сказав комісар, – на її тілі були сліди від батога, і поліційний лікар стверджує, що вона не опиралась. Отже, шмагали Алоїзу за її власним бажанням. Кому б іще вона це дозволила, як не коханцеві?

Тепфер тяжко зітхнув і опустив погляд.

– Я такого не помічав, – тихо промовив він.

У коридорі почулися важкі кроки декількох пар ніг, двері палати відчинились, і всередину зайшов доктор Фельнер у супроводі двох поліціянтів.

– Ось ви де, Вістовичу, – промовив поліційний лікар, – лишіть поки що цього добродія. Я домовився про значну цікавішу зустріч.

Ледве зайшовши, він одразу ж подався за двері, знаком запрошуючи Вістровича слідувати за ним.

– Скажи, щоб його стерегли, – наказав комісар Самковському і також вийшов з палати.

– Професор Аркадіуш Тофіль погодився сьогодні зустрітись. Якщо пригадує пан, то це найкращий знавець усіляких лемберзьких збоченців, – пояснив упівголоса Фельнер, коли вони йшли по коридору. – Я ознайомив його з цією справою і гадаю, він вам допоможе, комісаре. Професор чекатиме нас на своїй віллі на Кульпаркові за годину, тож мусимо поквапитись…

Вістович кивнув на знак згоди і, пропустивши Фельнера вперед, вийшов слідом за ним на вулицю. Тут їм майже одразу вдалося спіймати порожній фіакр, і, вмостившись на лавці, чоловіки приготувалися трястися в ньому через усе місто.

Вістович пригадав, як вранці, так само їдучи у фіакрі, він передчував успіх. Від того передчуття калатало серце і припікало в шлунку. А ще він збирався купити квіти, вибрати найкраще вино зі своєї колекції і податися ввечері до театру… Тепер на душі було паскудно, серце рівномірно билося, а в шлунку різало від вранішньої кави натще. Від рішучості повернути цього вечора собі дружину також не залишилося й сліду. Проте на Словацького комісар наказав візникові зупинитись. Попросивши Фельнера кілька хвилин зачекати, він вийшов з фіакра і поспіхом рушив до квіткової крамниці пані Боднарової. Тут він купив гарний осінній букет і записав квіткарці адресу, за якою слід було його відправити. Дещо з кращим настроєм Вістович повернувся до фіакра, і вони рушили далі.

Вілла професора містилася посеред старезного саду. Вона мала два поверхи і півкруглу шпилясту вежу зі скрипучим флюгером. Можна було б вважати її затишною, але з одного боку саду тягнулася залізнична колія, а з іншого – варто було тільки перейти стару Сокільницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевільних.

Розплатившись, чоловіки вийшли з фіакра, і поліційний лікар упевнено пішов уперед. Пройшовши вузькою алеєю поміж вологих кущів, вони опинились перед вхідними дверима, і Фельнер натиснув кнопку дзвінка. За декілька хвилин їм відчинила літня поважна пані з надмірним поглядом і гострим аристократичним підборіддям.

– Ми до пана професора, – привітавшись, пояснив лікар, – він на нас чекає.

– Як про вас доповісти? – зверхньо запитала пані, впускаючи їх у передпокій.

– Наші прізвища Фельнер і Вістович. Ми з поліції.

– Он як? Що ж, прошу до вітальні. Зараз повідомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гості не встигли розгледіти як слід вітальню. Зараз же з’явився сам Аркадіуш Тофіль. Це був високий чоловік років п’ятдесяти, худорлявий, з рідкуватим волоссям на голові. Тримався він рівно, мовби зайвий раз підкреслюючи свій зріст, і привітно усміхався. За ним знову зайшла зверхня служниця і зупинилася в дверях.

– Вітаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Ні, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вістович і Фельнер поспішили відмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своєї трояндової настоянки, – сказав він, – я впевнений, наші гості ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вістович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно міцнішого, аніж якусь бабську настоянку, хай навіть з троянд. Він глянув на Фельнера і прочитав в його погляді те саме. Настоянка справді була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Між тим Тофіль посерйознішав і перейшов до справи.

– Як посувається ваше слідство, панове? – запитав він.

Вістович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комісара є свої підозри, але я хотів би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про сліди від ударів батогом на тілі жертви? – перебив його Тофіль. – Це очевидно, їй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навіть не відчувала збудження.

– Ми це розуміємо, пане професоре, – озвався Вістович, – я навіть певен, що ця пристрасть довгий час була таємницею Алоїзи Вольфович, якої вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена. Мені також відомо, що вона зверталася з цією проблемою до мага-цілителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати ті самі схильності, що й вона?

– Якщо вбивця був її коханцем, то так, – відповів професор, – хоча йому достатньо