Читати книгу - "Записник з моїми сумними курвами"

ембріона. Я мав якесь непевне відчуття, що чув, як вона потемки вставала, зливала воду в туалеті, але так само це могло мені наснитись. Було у тому для мене щось нове. Я ніколи не зважав на виверти спокусниць, своїх наречених на одну ніч я вибирав навмання, радше за ціною, аніж за їх чарами, і ми займалися любов’ю без любові, у більшості випадків напіводягнені і завжди в темряві, щоб уявляти себе кращими. Отої ночі мені відкрилась неймовірна насолода — споглядати тіло сплячої жінки, коли не підганяє бажання і не перешкоджає соромливість.

О п’ятій я встав, стривожений тим, що мій недільний допис мав лягти на редакційний стіл ще до полудня. Пунктуально випорожнився — місяць ще був уповні, тож пекло мене й далі — і, спустивши воду, відчув, як моя досада на минуле стікає в каналізаційну трубу. Коли свіжий і вбраний я вернувся до кімнати, дівчина спала горілиць поперек ліжка в примирюючому світанковому світлі, розкинувши навхрест руки, цілковита пані свойого дівоцтва. «Хай береже тебе Бог», — сказав я їй. Усі, які лишилися у мене гроші, я запхав їй під подушку і поцілунком в чоло попрощався із нею навік. Дім, як усякий бордель на світанку, був чимось найближчим до раю. Я вийшов через задні двері, аби ні з ким не здибатись. Під палючим сонцем на вулиці я почав відчувати тягар своїх дев’яноста років і рахувати одну по одній хвилини ночей, які зосталися мені до смерті. 

2

Пишу я ці нотатки серед залишків того, що було колись бібліотекою моїх батьків, й чиї полиці от-от обваляться через невтомний шашіль. У кінцевому рахунку для того, що я ще не зробив на цьому світі, мені б вистачило моїх різномаїтих словників, двох перших випусків «Національних епізодів» Беніто Переса Ґальдоса і «Чарівної гори», яка навчила мене розуміти норов моєї матері, знівечений сухотами.

На відміну від інших меблів, та й від мене самого, стіл, за яким я пишу, з плином часу стає на вигляд усе міцнішим, бо зроблений він з благородного дерева моїм дідом по батькові, який був корабельним теслею. Щоранку, навіть коли не маю писати, я опоряджаю його з надмірною скрупульозністю, через яку позбувся стількох пасій. Під рукою в мене мої спільники книжки: два томи «Першого ілюстрованого тлумачного словника» Королівської академії 1903 року випуску, «Скарбниця кастильської або іспанської мови» Себастіана де Коваррубіаса, граматика Андреса Бельйо на випадок появи якогось семантичного сумніву, як то буває через скрупульозність, новий «Ідеологічний словник» Хуліо Касареса — передовсім за його синоніми та антоніми, «Vocabolario della Lingua Italiana» Ніколя Зінґареллі — аби пособляти собі з мовою матері, якою володію з колиски, і словник латинської мови, яку — позаяк вона є породженицею попередніх двох — я вважаю своєю рідною.

Ліворуч на столі я завжди тримаю п’ять аркушів паперу в лінійку стандартного розміру для мого недільного допису і ріжок з порошком для посипання, бо волію його, а не новомодне прес-пап’є з промокальним папером. Праворуч лежать каламар і легенька ручка з бальзи із золотим пером, адже я досі рукопишу романтичним почерком, якого навчила мене Божественна Флоріна, аби я не звикся з офіційною каліграфією її чоловіка, який до самої смерті був міським нотарем і заприсяжним скарбником. У нас в газеті давно вийшло розпорядження друкувати на машинці для кращого розрахунку тексту на свинцеві рядки лінотипу, але у мене так і не виробилась ця погана звичка. Я продовжував писати від руки, а потім з превеликим трудом, дзьобаючи по одній букві, передруковував на машинці — завдяки печальному привілею найдавнішого працівника редакції. Сьогодні, вислужений, але не переможений, я насолоджуюсь священним правом писати вдома, з відімкнутим телефоном, аби мене ніхто не турбував, і без цензора, який заглядав би мені через плече, що я пишу.

Живу я без псів, без птахів, без прислуги, окрім вірної Даміани, яка не раз визволяла мене з найнеймовірнішої скрути і досі, хоча й стала слаба на очі і на голову, приходить раз на тиждень, аби попорати те, що треба. Моя мати на смертному ложі благала, аби оженився я молодий, на білій жінці і мали ми щонайменше трійко дітей, серед яких одну дівчинку назвали б її ім’ям, яке належало колись її матері та бабусі. Я готовий був уволити це благання, але мав напрочуд податливе уявлення про молодість, тож ніколи не видавалось мені надто пізно. Доки одного спекотного полудня я помилився дверима в домі Пальомаресів де Кастро в Прадомарі і застав голою Хімену Ортіс, їх молодшу доньку, яка спочивала у час сієсти в суміжній з моєю кімнаті. Вона лежала спиною до дверей і так прудко озирнулась на мене поверх плеча, що не лишила мені часу на втечу. «Ох, вибачте», — видушив я з себе, похолонувши душею. Вона усміхнулася, з проворністю газелі повернулася до мене і явила мені себе на повен зріст. Увесь покій, відчувалося, був просякнутий її жіночим єством. Не була в чім породила її мати, бо мала за вухом отруйну жовтогарячу квітку, як Олімпія на полотні Мане, а ще були на ній золота бранзолетка на лівому зап’ястку та намисто з дрібних перлів. Ніколи не думав, що поки житиму, зможу побачити що-небудь більш вражаюче, і сьогодні можу запевнити, що таки мав рацію.

Я притьмом зачинив двері, засоромлений своєю незграбністю, з твердим наміром забути її. Але Хімена Ортіс мені в цьому перешкодила. Слала мені через спільних знайомих вітання, провокуючі цидулки, брутальні погрози, а містом тим часом ширився поголос про те, що ми по вуха закохані одне в одного, хоча не перемовилися й словом. Опиратись було несила. Вона мала очі дикої кішки, сласне — як в одязі, так і без нього — тіло і густу гриву розколошканого золота, чиї кучері змушували мене люто ридати в подушку. Я знав, що коханням це не стане ніколи, але та сатанинська поваба, якою вона принаджувала мене, була такою пекучою, що я намагався знайти полегкість у кожній зеленоокій шльондрі, яку лише міг перестріти. Мені так і не вдалося погасити вогонь отого спогаду про неї на ліжку в Прадомарі, тому я зложив свою зброю — офіційно попросив її руки, обмінявся з нею каблучками і оголосив про бучне весілля ще перед Зеленими святами.

Новина ця гучніше прогриміла в Китайському кварталі, ніж у світських клубах. Спочатку були жарти, що переросли у певну протидію цих академічок, які дивилися на шлюб як на щось радше смішне, аніж