Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

як на зло, найчастіше — саме того добродія з контори… А він укотре зчиняв сварку, обіцяв і не глянути у бік нашої кнайпи, і наступного дня повертався.

— Все зрозуміло, — сказала тоді Нелька, котра володіла даром розгадувати усі таємниці. — У нього негаразди в родині! Та й не дивно! Спробуй-но витерпіти таку прикру особу! Хоча жінка у нього, напевно, теж не подарунок!

— Звідки ти це взяла? — запитала я.

— Інакше чого б йому тут вечеряти й просиджувати годинами, гортаючи газети? — багатозначно підморгнула Нелька й зникла на кухні.

Минуло кілька місяців, відколи я почала працювати в дядька. І, попри втому та невпевненість перших тижнів, невдовзі я зрозуміла, що кращої роботи годі й бажати. Я заприязнилася з людьми і дуже звикла до самої кав’ярні — такої привітної та затишної. Мені подобалося спостерігати за відвідувачами й таким чином пізнавати їх. Вони перекидалися зі мною словом, приносили у цей невеликий простір свої дрібні радощі та прикрощі, своє життя, свій настрій… Цілий світ, у кожного власний, особливий, складний, світло-темний і кольоровий водночас, сповнений своїх таємниць.

IІI

Той тиждень тягнувся для мене нестерпно довго. Так бувало завжди, коли я мала вихідні, й мені доводилось братися за підручники, а після обіду відвідувати репетиторів і протягом двох годин занять нишком поглядати на годинник, стрілки якого пересувалися дуже повільно.

Математичка, що викладала у місцевому педагогічному інституті, була старою панною, і визначити її вік виявилося важко. Вона мала щось від літньої дами (якось так вдягалася й поводилася), але водночас — і від юної дівчини (передусім, сміх і голос, що звучав дзвінко та енергійно). А ще вона носила великі окуляри, в яких її очі здавалися широко розплющеними і завжди здивованими. Та, мабуть, дивувалася математичка лише своїм числам, бо нічого, крім формул, задач та прикладів, для неї не існувало. Вона могла жваво і неймовірно довго, з якимось особливим захватом пояснювати різноманітні математичні тонкощі, втративши відчуття часу. Тоді я вже неприховано зиркала на годинника, кахикала, совалася на стільці — натякала їй, що заняття закінчилось. Вона зітхала й мала такий вигляд, наче це завдало їй справжньої прикрості.

Хай там як, невдовзі саме завдяки їй я зрозуміла, наскільки не люблю математики.

Чим більше я заглиблювалася у формули, тим більше сумнівалася: чи правильно вчинила, погодившись втілити батькову мрію?

Через десять чи п’ятнадцять хвилин після моїх занять до математички приходив інший учень. Я з ним часто стикалася біля дверей її помешкання або в під’їзді. Схожий він був на випещеного матусиного синочка: мав надто охайний, правильний та педантичний вигляд. Був невисокого зросту, веснянкуватий, носив окуляри. «Ото тюхтій, — промайнула якось у мене думка, — природжений математик. Такий, либонь, ніколи не дає у школі списувати». Побачивши мене, він поправляв на носі окуляри й бурмотів привітання, при тому в нього завжди паленіли вуха. Я щось недбало відказувала й, кинувши на хлопця зневажливий та байдужий погляд, поспішала геть.

Якось увечері, коли я куняла над посібником з алгебри, — над задачею, яка вперто не хотіла мені піддаватися, — у двері моєї кімнати постукав дядько Роман.

— Ти не уявляєш, — заговорив він до мене, — це просто неймовірно!.. Я сьогодні зустрів його випадково на вулиці. Ми не бачилися цілих двадцять років!

— Кого? — запитала я, протираючи очі.

— Арсена, мого давнього приятеля. Колись ми мешкали поряд і були закохані в одну дівчину. Вона обрала його… Хоча це не дивно — він був цікавішим за мене, не схожим на інших, мабуть, тим і притягував. Обожнював читати, напам’ять цитував Шекспіра, Апполінера, Шевченка, Гете… А згодом вступив до інституту десь у іншому місті й виїхав звідси. Ми поступово втратили зв’язок. Він приїжджав дедалі рідше, роками не навідувався до своєї матері… Я чув лише, що він почав працювати у якомусь видавництві… Кілька тижнів тому померла його мати, от він сюди й повернувся. У нього такий вигляд, як у людини, котра зазнала чимало втрат. Здається, Арсен тепер зовсім самотній…

— А та дівчина? Він одружився із нею?

— Ні. Я не знаю, чому. Щось там у них не склалося… Вона із матір’ю виїхала з нашого міста. Що трапилося з нею згодом, я теж не знаю. Можливо, Арсенові це й відомо, але в нього я не питав. Він став іще дивнішим, ніж був… Уявляєш, колекціонує забуті книжки. Чудний та й годі! Такого оригінала ще слід пошукати!

— Забуті книжки? — тихо перепитала я.

— Так, книжки, які ніхто не читає, яких уже не видають.

Серце моє закалатало. Перед очима враз постав той чужинець у кумедному старомодному капелюсі. Він теж говорив щось про книжки, яких не видають. А потім загадково зникла моя книжка.

— Послухай, а як він виглядав, отой твій приятель? — спитала я. — Часом, не був одягнутий у старомодний капелюх?

— Та був, — всміхнувся дядько, — то й що?

— Можливо, він і є той відвідувач кав’ярні, який поцупив мою книжку! Він стверджував, що та книжка — стара й забута, тому її вже ніхто не видасть! Без сумнівів, це він!

— Арсен? — засміявся дядько. — Неймовірно! Хоча… Він завжди був непередбачуваною людиною. Напевне, спокуса отримати цю книжку виявилася сильнішою за нього.

— Але тепер, коли ти знаєш, що він повернувся і є у нашому місті, ти повинен піти до нього й забрати свою книжку! І нехай йому буде соромно!

— Дорога Лідко, я ціную твою прямолінійність та прагнення до справедливості, проте не робитиму цього. Навіть якщо він і поцупив ту книжку, хай вона залишається у його колекції. Адже щось спонукало його до такого вчинку. І той мотив може бути дуже поважним та глибоким. Кажу так, бо знаю Арсена.

— Дивно все це, — наполягала я, — а може, він божевільний? Таке тобі не спадало на думку?

Дядько знову засміявся:

— Ні, не спадало, та він і не схожий на шаленця…

— Як би там не було, але те, що у нього не всі вдома, цілком очевидно! — сердито проказала я. Дядькова безтурботність і поблажливість мене дратували.

— Лідко, не будь злюкою, — тільки й промовив він. — Це тобі зовсім не личить.

Побажавши мені на добраніч, дядько подався до своєї спальні. Я жбурнула у куток посібник з алгебри і розчахнула вікно. Я любила дивитися з вікна на вечірнє місто, що вигравало вогнями. Могла годинами отак сидіти в якійсь протяжній задумі, споглядаючи це дивовижне полотно темряви, спокою, тіней напівсонних будинків, галуззя дерев, з яких вітер зривав сухе листя, й теплих блискучих цяточок далекого світла ліхтарів і чиїхось вікон.