Читати книгу - "Артур і заборонене місто"

class="p1">— Він каже правду! — енергійно підтримує друга Барахлюш, завжди готовий підкласти до жару вогню.

Селенія різко розвертається і мечем зрізає три волосинки, що стирчать на голові брата.

— А ти, маленький негіднику, ти з самого початку був з ним у змові! Після цього ти мені не брат! — вигукує розлючена принцеса, вимахуючи мечем на всі боки.

Артур уже звик до сварок між братом і сестрою, тому він терпляче спостерігає, коли ж їм набридне сваритися. А сам продовжує свої стрибки.

Павутиння легко витримує його вагу і чудово пружинить. Проте якби хлопчик був уважнішим, він би помітив, що при кожному стрибку тоненька сіра ниточка, яка веде вбік від полотнища, натягується і здригається. Та ниточка тягнеться до маленького отвору на схилі прірви. У великому світі в таких нірках в'ють гнізда берегові ластівки. Ниточка губиться в мороці печери, ще густішому, аніж темрява на дні провалля.

Та допитливість сильніша за страх, тому й ми ризикнемо проникнути за цією ниточкою в таємничу печеру.

Зненацька в темряві виникає чийсь силует, а потім спалахують червоні очі. Очі, налиті кров'ю.

Не знаючи про цю небезпеку, Артур весело підстрибує на павутинні.

— Ну, досить, Селеніє! Заспокойся! Вибач мені! — кричить він із прірви. — Я одразу побачив павутиння, але ж погодься — я виконав усе, що ти просила! Просто мені пощастило!

Селенія не схильна ні пробачати, ні тим більше грати за чужими правилами. Вона найбільше хоче покарати, відлупцювати маленького нахабу, щоб у нього більше й думки не було втручатися в ігри дорослих.

І схоже, бажання принцеси почуте. Фортуна відвернулася від хлопчика. При черговому стрибку павутиння рветься і Артурова нога провалюється вниз. Намагаючись витягти її, він падає на павутиння, і липкі волокна затягують Артура у свої обійми.

Тоненька сіренька ниточка шалено витанцьовує, посилаючи невідомі сигнали у глибину печери.

Червонооке створіння прийняло сигнал і швидко вискочило з діри. Тепер усі можуть його бачити: це маленький сірий павучок.

Таким він здається людям із великого світу, чи гуманоїдам, як називають їх мініпути. А коли твій зріст не більше двох міліметрів, звичайний павучок здається страшним чудовиськом. В очах мініпутів павук — справжній восьминогий танк, покритий довгою, як у мамонта, шерстю.

З жахливим чавканням, павук поспішає до Артура, що заплутався у павутинні. Очевидно, що церемонитися з ним він не має наміру.

Павук роззявляє пащу, повну крихітних гострих зубів, і спльовує тягучу слину. Павучиною мовою цей жест означає задоволену усмішку. Величезні щелепи починають рухатися, захоплюють нитку і швидко-швидко підтягують її до себе. А разом із нею — і все павутиння.

РОЗДІЛ 3

Артур гарячково намагається вибратись із пастки, в яку потрапив через свою безпечність. Липучі нитки павутиння не хочуть його відпускати, і чим енергійніше він виривається, тим щільніше вони обплутують його.

І ось він уже схожий на безпомічного кокона.

— Селеніє, я влип! — кричить Ар-тур щосили, намагаючись, щоб його почули вгорі.

— Ну й чудово! Наступного разу добре поміркуєш, коли захочеш так підступно брехати! — відповідає Селенія. Вона задоволена, що так швидко помстилася маленькому нахабі. — Сподіваюсь, тепер матимеш достатньо часу, щоб подумати над своїми ганебними вчинками!

— Та я нічого поганого не вчинив! — виправдовується Артур. — Ну, подумаєш, почув, що ти говориш… Так це ж зовсім випадково! Я не підслуховував! За що на мене так довго гніватися! Ти так гарно про мене говорила.

Селенія тупає ногою від злості. Знову цей вредний хлопчисько насміхається з неї!

— Тільки не вважай це за правду! — знущається вона. — Я говорила просто так!

— Ага! Просто так?! — втручається Барахлюш. Він не пропустить моменту, щоб допекти сестрі. — Отже, ти кажеш не те, що думаєш? Може, і зараз ти так само чиниш?

— Відчепися! Я завжди кажу те, що думаю, — відмахується від нього принцеса. — Тоді я була дуже понервована, мені здалося, що я в усьому винна. От і наплела сім мішків вовни, щоб не було совісно!

— Отже, ти теж брехала?! — не відстає від сестри Барахлюш.

— Ні! Я завжди кажу правду! — остаточно заплуталась Селенія. — Та замовкни врешті-решт! Ви обидва дістали мене! Зараз, сподіваюся, ви задоволені?

— Я — цілком! — радісно відповідає Барахлюш. Йому вдалося взяти гору над сестрою! Таке трапляється в королівській родині нечасто.

— А я — ні! — кричить із провалля Артур. Він уже помітив велетенського павука і — ще гірше — здогадався, що буде далі. Комаха наближається до нього зовсім не для того, щоб привітатися. Швидше, щоб попрощатися…

— Цікаво, чим це ти незадоволений? — принцеса нахилилася над безоднею. — Може, ти вважаєш, що в тебе немає недоліків?

— Та що ти! Зовсім навпаки, я дурний, тупий, дрібний і нікчемний! І мені дуже потрібна твоя допомога! — панічно волає Артур.

— Оце і є чесне каяття. Звісно, дещо запізніле… Але його приємно чути, — голосно промовляє принцеса.

А павук тим часом швидко наближається до хлопчика.

— Селеніє! Рятуй! Тут величезний павук! І він біжить просто на мене! — кричить переляканий Артур.

Помітивши павука, принцеса не розгубилася.

— Ніякий він не величезний, а звичайний! Але ж ти завжди схильний перебільшувати, — відповідає вона, зовсім не стривожена появою цього велетня.

— Селеніє! Рятуй! Він зараз мене з'їсть! — у паніці кричить хлопчик.

Принцеса стає на коліно і нахиляється над прірвою — щоб зручніше було спілкуватися.

— Звісно, я хотіла б побачити, як ти згориш від сорому, але… Потрапити в шлунок до павука — теж нічого! — промовляє вона з іронією, вкотре засвідчуючи, що почуття гумору завжди з нею.

Обдарувавши Артура променистою усмішкою, вона підводиться і недбало махає в його бік ручкою.

— Прощавай! — весело кричить принцеса і відходить від краю безодні.

Хлопчик залишається наодинці із цим чудовиськом. Покинутий, розгублений, знесилений… Отже, не бачити йому вже більше ні сонця, ні неба. Тож, якби павук умів облизуватися, він би це зробив…

— Селеніє! Не кидай мене напризволяще, прошу тебе! Я більше ніколи не насміхатимуся над тобою! Клянуся всіма вашими Сімома Континентами, всім своїм великим світом! — в розпачі вмовляє принцесу Артур. Та йому вже ніхто не відповідає. Нікого нема на краю безодні. Вона пішла. Кинула його в біді.

Хлопчик мало не плаче. Він ризикнув посміятися над почуттями справжньої принцеси — і тепер чекає на суворе покарання: його зжере ця гидотна восьмилапа тварюка.

Артур намагається вирватися із липкого полону, та дедалі більше заплутується в павутинні. Зовсім вибившись із сил, він у відчаї повисає в нитяній сітці, як шинка перед коптінням. Чудова страва для гурмана. І гурман поруч.

— Селеніє, допоможи мені, прошу тебе, я зроблю для тебе