Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

прославляли сонце, і весело базікали шпаки, і все те тішило Михайлика, і він, занадто молодий, жар-птиці ще не шукав між ними, і в той день ковалеві здавалось навіть, же найгучніший голос має невгамовний коник-стрибунець, бо той сюрчав під самісіньким вухом, щось таке ловке сюрчав, аж парубок забув про все на світі і теж сюрчати взявся — хто кого пересюрчить, а потім ще й лебедином сумним засурмив, заквилив чайкою, заспівав соловейком, бо ж мав хлопчина хист: передражнювати голоси людей, звірів і птахів, співати на всі голоси.

— Що це воно там їде? — раптом спитала хлопця матінка, помітивши віддалік на дорозі якусь валку.

Та Михайлик, заслухавшись презграйної степової пісні, питання того й не дочув.

А мама поспитала ще раз:

— Що це воно суне?

Михайлик, скочивши, поглянув уперед по дорозі.

Він був бистрозорий, мов сокіл, і все добре бачив: і велике й дрібне, і далеке й близьке, і те, що треба, і те, чого не треба.

Степовий шлях ніколи не спав: при самім обрії чорніла-таки якась довженна валка: воли, вози, кілька верблюдів, два-три вершники, десятки людей пішака.

Поглянувши, Михайлик стрепетав:

— Чумаки!

А стрепетав тому, що років з десяток уже як його батько, Іван Виногура, прозваний на Січі Недочортом, пішов з чумаками в Крим по сіль. Пішов та й не вернувся, та й не було об нім ні слуху, ні прóслуху.

— То, кажеш, чумаки? — перепитала мати.

13

— Що це воно там суне? — спитав лагідним та приємним тенорком і пан обозний у своєї впокореної дружини, коли вони, обоє дійшовши жаданої згоди, з вибалка степового повертались до голубого ридвана.

— Чи не пан гетьман? — з обережним побоюванням спитала Роксолана, знаючи, що чоловік її має надію стріти ясновельможного, Гордія Пихатого, прозваного Однокрилом, саме на цій дорозі, саме тепер, але не тямлячи, яким лихим духом він дише на гетьмана, як він боїться його, як він стелеться під ноги та лиже йому все, що тільки можна лизати, і які підступні каверзи він супроти Однокрила намишляє, маючи намір колись одняти в нього булаву.

— Ясновельможний?! — аж стенувся пан Купа, поважно й сановито взяв дружиноньку за ліву руку, ступив на шлях, щоб гідно зустріти гетьмана і його почет, аж навіть почервонів од раптового хвилювання, але схаменувся: на нім не було ж ні жупана, ні черкески, а сама лишень, заради літньої спеки, лепсько мережана й досить-таки засмальцьована в дорозі спідня сорочка, заправлена в широченні шовкові шаровари, а на Роксолані ж, бач, лишалось одежі й того менше — так він її пошарпав, поки вони доходили злагоди в тому вибалку.

— Вбиратися! — скомандував він тим полубаском, яким ставав його гнучкий тенорок тільки для слуг та посполитих, і все довкола миттю закипіло. — Мерщій!

Патимé, полонена татарка, разом із Явдохою, матінкою Михайлика, та з кількома молодими наймитами заходились роздягати, щоб мерщій по тім одягти й причепурити, дружину полкового обозного, бо ж вона, видимо, не мала слуг за людей і нітрішки не соромилась того парубоцтва, та й челядники вже, нівроку їм, позвикали, бачиться, до спокуси, чого ми не можемо сказати про себе й притьмом одвертаємось, щоб і справді часом не підгледіти якихось, як ми сказали б нині, дамських таємниць, та й переходимо похапцем за грушу, туди, де відбувалося вбирання самого пана Купи.

Хвалько та чвань, як усі обозні, взяті разом, він був чепуруном і галанцем. Аж надто опасистий та огрядний, пан Демид, важкий та куций, ледачий та запанілий, він був напрочуд моторний, бистрий, тож і одягався він так хутко та зграбно, аж очі боліли дивитись на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло, а слуги та джури ледве-ледве встигали за ним, та й жона його, від ридвана, як і завжди в такі промітні хвилини, не без приємності поглядала на свого зугарного старого, що жив, як турок: чим старіший, тим яркіший.

Ніби на якого превелебного архієрея, на голову мерщій насунули йому важенну шапку, схожу-таки на митру, бо саме шапка була тоді найпершим козацьким одіянням: будь-який козак волів радніше вийти поміж люди без штанів, ніж без бодай драної бирки на голові чи в руках…

Вкинули челядники тут же пана Купу і в не дуже рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти, а не з повних тридцяти шести англійського сукна, з матнею не до самої землі, вкинули в штани й чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину бліх, наділи на нього й черкеску штофну, зелену — аж очі вбирала! — з «травами», тобто з розводами, ще й із брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, які тримались над його червоними кулаками на срібних гапликах, — цяцьковану золотими ґудзями та шнурами.

Напинаючи на себе пишні шати, пан обозний поглядав вздовж дороги, погейкував на слуг, покивував на старішого джуру, сивісінького вже діда, що раз по раз витирав обозному з лисини піт, бо ж на весняному осонні від надто хвиткого вдягання панові Купі було вже таки непереливки.

— Чого це пан Купа задля чумаків так убирається? — пошепки спитав Михайлик, підступивши до матінки, що саме надівала на голову вбраній уже Роксолані щирими перлами цяцькований соболевий важкий і теплий кораблик.

— Хто збагне душу панів начальників, — досадливо здвигаючи плечима, одвічала мати.

А слуги та джури вже обкручували товстенний поперек обозному малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів з п’ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпались на череві. Чіпляли вже й на крючечки, попришивані до черкески, по пістолю, ввіткнули за пояс кинджал, прилаштували ще й срібну мережану порохівницю, а потім і шаблю на двох кільцях, хоч і одвик уже Демид Пампушка од війни чи од будь-якого справжнього чоловічого діла, хоч і тепер хотілось би йому козацької слави заживати, бо ж саме по ній була тоді й шана від людей на Вкраїні, але… кіт їв би рибу, а в воду не хоче, — отак! — тож полковий обозний полюбляв останнім часом на бойовиська поглядати здалеку.

А тим часом, чіплявши на пана Пампушку всю належну козацькій старшині зброю, слуги та джури вже ледве дихали від хапанини, але, сповняючи пана свого накази, квапились дужче та дужче, бо ж обозний кріпко лаявся й підганяв, щоб не стати в половиннім строї перед очі ясновельможного, супроти котрого коїв нишком чималі капості, зазіхаючи на гетьманську булаву.

14

— Чи далеко гетьманський поїзд? — звернувся обозний до Михайлика. — Поглянь лишень!

— Пана гетьмана ніде не видно, — спроквола озвався парубок.

— Хто ж