Читати книгу - "Життя у позику"

шукати люстерко. — Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.

— Кого ще?

— Санітара.

Ґольманн кивнув.

— Нас ви не перелякаєте, Ліліан.

Вона заховала люстерко до торби.

— Була вже тут Крокодилиця?

— Ні, але щохвилини має надійти і нас викинути. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.

— Жозеф має варту при дверях сьогодні уночі. Можемо вислизнути. Підете до «Палас Бару»?

— У «Палас Барі» нічого не відбувається, — вклинився Клерфе. — Я саме звідти прийшов.

— Для нас відбувається завжди досить багато, — засміявся Ґольманн. — Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.

— Тепер можемо вийти, — сказала Ліліан. — Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.

Ґольманн стенув плечима.

— Я маю температуру, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки взялася! Може тому, що я побачив знову це заталяпане спортове авто Клерфе.

— Інколи ми відривалися і з температурою, — зауважила Ліліан. Ґольманн поглянув на неї розгублено.

— Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.

— Через заталяпане спортове авто?

— Мабуть. А що з Борісом? Не приєднається?

— Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге цього не зробить.

Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид — залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. В порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.

— А ось і Крокодилиця, — сказав Ґольманн.

У дверях усміхнулася міцними щелепами і холодними очима старша сестра.

— Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! — При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан все ще не спить. — Закінчуємо, — повторила. — До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!

Ліліан встала.

— Справді? Ви в цьому впевнені?

— Цілком певна, — відказала похмуро старша сестра, — ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме наче в обіймах Морфея!

— Наче в обіймах Морфея! — повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. — Крокодилиця — королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з таким потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

— Вони мстять за свою професію, — відповіла Ліліан з ненавистю. — Якщо у кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

Вони стояли в холі біля ліфта.

— Заберете мене з собою? — запитала Ліліан. Клерфе поглянув на неї. Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними дамами. Але потім нагадав собі сцену з саньми і погордливу міну Волкова.

— Чом би й ні.

— Хіба це не сумно, — вона безпорадно усміхнулася, — просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра у неприступного бармена останню чарку.

— Часто я й сам це робив, — похитав головою Клерфе. — Де мені на вас зачекати?

— Мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани і під’їдете ззаду зі службового входу. Я вийду тудою.

Клерфе перетнув порожній хол. В самому кінці серпантину знайшов сани, попрохав візника підняти будку і заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста». Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби прийшла в самій вечірній сукні без плаща.

— Мені все вдалося, — шепнула. — Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.

Клерфе допоміг їй сісти у сани. Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася вглиб темної будки.

— Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна? Щоб він його не бачив. Ви його пошкодували?

Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.

— Ні, — відповів. — Просто я мусив авто врешті помити.

— Звідки ви приїхали? — поцікавилася. — З Монте-Карло?

— Ні, з В’єн, неподалік Ліона.

— І кудою ви їхали?

Клерфе здивувався, чому це її цікавило.

— Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.

— І як було? — поцікавилася.

— Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо і плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.

Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. Малювався на ньому особливий вираз здивування, насмішки і болю.

— Нудьга? — повторила. — Плескатий краєвид? Мій Боже, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

Враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією розташованою високо місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням з втраченого раю.

— Як довго ви тут? — поцікавився.

— Чотири роки.

— А коли зможете спуститися вниз?

— Прошу поцікавитися у Далай-лами, — відповіла з гіркотою. — Обіцяє мені це щокілька місяців — так як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

— Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори — можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте усього цього. Тут можна почуватися, як в таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.

— Я розумію це. Сам це пережив.

— Ви? У санаторію?

— У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив з цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов’язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?

— Ні. І ви б також згодилися?

— Я мав план втечі.

Ліліан подалася вперед.

— Вам вдалося втекти? Чи вас знову упіймали?

— Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.

— А той чоловік? — поцікавилася за хвилю. — Той, що безперервно розповідав про гори?

— Помер в таборі на тиф. За тиждень до визволення.

Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Взяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.

— Пара шовкових черевичків врятована, — сказав. — Справді хочете піти до бару?

— Так. Я мушу чогось напитися.

У барі лещетарська компанія у