Читати книгу - "Троє у човні (якщо не рахувати собаки)"

і втілився в невеличкому фокстер'єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: «який — порочний — цей — світ — і — як — я — хотів — би — щось — зробити — щоб — він — став — кращим!». У побожних старих леді та джентльменів від самого його вигляду на очах виступають сльози.

Коли Монморенсі уперше прийшов до мене і став жити за мій кошт, я навіть не думав, що він так довго буде зі мною. Я сидів і дивився на нього (а він сидів на своєму килимкові і дивився на мене), розмірковуючи: «Цей пес довго не протягне. Крім колісниці, яка відвезе його на небеса, його нічого більше не чекає».

Та коли я заплатив за десяток курчат, яким він перегриз горлянку; коли я за шкірку витяг його зі сто чотирнадцятої вуличної сутички, і при цьому він ще й огризався і впирався; коли розлючена особа жіночої статі принесла мені свого розірваного ним кота і обізвала мене душогубом; коли мій сусід подав на мене в суд, за те що, закрившись у своїй майстерні, він боявся навіть свого носа висунути за двері, бо величезний лютий пес протягом двох годин холодної ночі не випускав його звідти, і він змушений був кликати мене, щоб я звільнив його; коли якийсь садівник, якого я не знаю, виграв тридцять шилінгів, угадавши, скільки щурів зловить Монморенсі за якийсь там час, я почав думати, що йому все-таки дозволили залишитися на землі надовше.

Вештатися довкола стаєнь, збирати зграї облізлих бродячих собак і гасати з ними по нетрях, нападаючи на тих бездомних бідолах, які ще не пристали до їхньої зграї, — ось кредо життя Монморенсі. Тому-то, як я вже казав, він так зрадів, коли почув про готелі та заїжджі двори.

Оскільки питання ночівлі було вирішено і рішення цілком задовольняло кожного з нас, залишалося обговорити, що ми візьмемо з собою. Ми почали сперечатися. Врешті Гарріс сказав, що вже забагато балачок як для одного вечора, і запропонував піти випити по чарчині, додавши, що тут неподалік, за сквериком, він знайшов чудову місцинку, де подають справжнє ірландське віскі.

Джордж сказав, що він знемагає від спраги (я не пригадую, щоб із Джорджем коли-небудь такого не було), а я відчував, що трошки теплого віскі зі шматочком лимона додасть мені сили. Ми всі зійшлися на тому, що відкладаємо дебати до наступного вечора, і, надягнувши капелюхи, наше товариство в повному складі залишило кімнату.

РОЗДІЛ III

Всі питання вирішено. Як Гарріс виконує роботу. Як поважний сім'янин чіпляє картину. Джордж робить мудре зауваження. Насолода від купання на світанку. Що потрібно для того, щоб усе привести до безладу.

Тож наступного вечора ми знову зібралися, щоб обговорити і остаточно владнати всі наші плани, Гарріс сказав:

— Перше, що нам потрібно вирішити, це те, що ми братимемо з собою. Джей, бери папір і записуй. Джордже, знайди прейскурант із бакалійної крамниці. Дайте мені хтось олівця, я буду складати список.

У Гарріса так завжди: спочатку зробити вигляд, ніби він готовий усе зробити сам, а потім перекласти все на інших.

Він завжди нагадує мені мого бідолашного дядечка Поджера. Коли дядечко Поджер збирався щось робити, в усьому будинку панував суцільний гармидер. Ви такого у своєму житті ще не бачили. Одного разу від рамника додому привезли картину. Вона стояла в їдальні, чекаючи, коли їй знайдуть місце.

Тітонька Поджер бідкалася, що вони з нею робитимуть, на що дядечко Поджер їй відповів:

— Залиш це мені. Ні тебе, ні будь-кого з вас це не повинно турбувати. Я все зроблю.

Він знімає піджака і береться до роботи. Покоївку одразу посилає купити цвяхів на шість пенсів, а потім слідом за нею — одного з хлопчаків, щоб сказати їй, якої довжини повинні бути цвяхи. І так, трохи-потрохи починає метушитися весь дім.

— Віллє, принеси мені молотка, — гукає він. — Томе, подай мені лінійку. Мені потрібна драбина і кухонний стілець. Джиме, збігай-но до містера Ґоґґлеса і передай йому вітання від татуся, та скажи, що я бажаю йому скорішого одужання. А ще скажи йому, що я просив позичити ватерпас[1]. Маріє, не йди нікуди, мені потрібно, щоб хтось тримав мені свічку. — А коли повертається покоївка, він посилає її знову, щоб та купила мотузку для картини. — Томе! Де Том?! Томе, іди сюди, ти мені будеш потрібен, щоб подати картину.

Потім він намагається підняти картину, і випускає її з рук, вона випадає з рами, він намагається врятувати скло, скло ранить йому руку, він стрибає по кімнаті, шукаючи свою носову хустинку, але не може знайти її, бо вона в кишені піджака, а піджака він зняв і не знає, куди його поклав, і всі в будинку кидають інструмент і починають шукати піджак, а сам він пританцьовує по кімнаті і всім заважає.

— Хто-небудь у цьому будинку знає, де мій піджак? Ну що за сімейка! Присягаюсь, я ще такої не бачив. Вас шестеро, і ви не можете знайти піджака, якого я зняв не далі, як п'ять хвилин тому. Оце так!

Потім він встає і виявляється, що увесь цей час він на ньому сидів.

— Хто-небудь подасть його мені? — кричить він. — Я вже знайшов його без вас. Вас просити знайти що-небудь — це все одно, що просити зробити це кішку.

Після півгодинної перев'язки пальця знаходять інше скло, приносять інструмент, драбину, стілець, свічку, і дядечко Поджер робить другу спробу. Усе сімейство, включно з покоївкою та прибиральницею, стоїть довкола, готове будь-якої миті прийти на допомогу. Двоє тримають стільця, третій допомагає йому залізти на нього і притримує, щоб він з нього не впав, четвертий подає цвяха, а п'ятий — молотка. Він бере цвях і також випускає його.

— Ну от! — каже він ображеним голосом страждальця. — Тепер немає цвяха.

Ми всі падаємо на коліна і лазимо в його пошуках, а дядечко стоїть на стільці, бурчить, що йому хочеться знати, чи довго він там стоятиме.

Нарешті цвях знайдено, але до того часу він загубив молоток.

— Де молоток? Що я робив молотком? О, Боже! Вас — семеро, стоїте, витріщилися, і ніхто не знає, що я робив з молотком!

Ми знаходимо молоток і подаємо йому, але тепер він не бачить позначки, яку зробив на стіні, щоб забити цвяха, і кожен з нас по черзі стає на стілець позаду нього, щоб допомогти