Читати книгу - "Second life (Друге життя)"

по-друге, я вийду заміж за Принца і буду Принцесою, а не твоєю, малявко, жінкою».

Зараз, у тому депресивному кондиціонованому, «без вікон, без дверей» залі для презентацій Артем дивився на Марину, і його огортали теплі почуття дитинства, згадка про квітучий бузок, жасмин і флокси (от звідкіля його бажання дивитися на ці квіти!), про старий київський дворик, землю, встелену кульбабками і споришем, гамак і Марину в бабусиному вінтажному капелюсі з томиком Дюма під пахвою.

Марина й Артем пішли вечеряти. Хоча обом їсти не хотілось, але це була нагода поговорити.

Марина розповіла про себе тільки те, що живе і працює в Києві, а приїхала в те західне місто Північної Америки за контрактом на три роки. Артем був красномовнішим. Він розповів їй про Оксфорд, про men’s club,[19] до якого належав, про свій перший девелоперський проект — практично магістерську роботу: будівництво резиденцій у вінтажному стилі на березі великого озера для художників і письменників-сеньйорів. Далі Артем розповів про свій нинішній екопроект «Резиденції з краєвидом на затоку» і наступний — побудова резиденцій підвищеної комфортності для тих, хто працює в Форті Мак Мюрей.

Форт Мак Мюрей — місце на далекій півночі американського континенту, де лежать знамениті нафтові піски, де люди заробляють грубі гроші. Працюють там вахтовим способом, тож будівництво житлового комплексу в мальовничому місці на півдорозі до найближчого великого міста видається дуже привабливою перспективою.

У тоні Артема відчувалися хвалькуваті нотки, він не міг стриматись, адже хоч там як, а Марина була його першим дитячим коханням. «Ось що сталося з малявкою», — неначе говорив він їй.

Марина всміхалася такою самою, як і колись, усмішкою вчительки. Вона ще не навчилася сприймати його інакше, як «малявку».

— До речі, — сказав він, — я маю намір на вікенд об’їхати околицю, де робитиму той проект. Називається «Урочище койотів». Хочеш зі мною?

— Хочу.

— Домовились!

Артем згарячу це сказав і злякався: а раптом вона зрозуміла це як натяк на «щось інше», — і похапцем перепитав:

— Так ти знайшла свого Принца у житті?

— Знайшла, — вона задоволено розсміялася.

Артем заспокоївся. Отже, вона нічого «такого» не подумала.

— А чого ж тоді ти сидиш тут сама? В цій холодній далечині? — вирішив уточнити він.

— Розумієш, відчуття «я — принцеса» треба час од часу освіжати, інакше воно втрачає свою привабливість. А найкраще робити це, дозволяючи собі час від часу бути «не принцесою». А ти як? Знайшов свою Принцесу?

Артем на мить замислився. Він не знав, казати їй чи ні. А якщо казати, то правду чи збрехати?

— Я не готовий відповісти, — сказав він.

Вона не здивувалась, вона просто кивнула. Це було дуже природно. І Артем відчув полегкість: головне він їй сказав, тепер можна бути самим собою.

Вони вирентували машину і поїхали на те місце, де на півдорозі в Форт Мак Мюрей інвестиційна компанія придбала землю. Власне, професійне обстеження території «Урочища койотів» провели ще до Артема професійні геологи, топографи, ґрунтознавці, однак він довіряв лише собі, своєму окові і нюхові.

Тому прибувши на місце, він серйозно почав працювати: звіряв топографічну карту з місцевістю, робив нотатки, фотографував, щось міряв і перемірював, стежив за ходом сонця і годинником, звіряючи кут падіння сонячних променів у різний час, ловив вітер, придивлявся до скупої рослинності, обходив територію, вирішуючи, як краще розмістити комплекс малоповерхових будинків: адже цей регіон, близький до полярного кола, характеризувався тим, що влітку тут було аж забагато сонця, а взимку — замало. Який кут і конфігурацію резиденцій вибрати? Де зробити в’їзд до житлового комплексу? Існувала ще маса інших питань, які він повинен з’ясувати до того, як найме на роботу проектантів.

Марина тим часом сиділа на березі річки і просто дивилася на воду. Річки в цій частині Північної Америки дуже давні, тож їхнє русло сховане в глибоких каньйонах. З високого берега добре видно безмежний степ, всіяний де-не-де лісами, куполоподібне небо, а внизу — провалля з ледачою, мов старий кіт, річкою…

Артем працював кілька годин поспіль, після того вони розклали маленький пікнічок, перекусили і, відкривши куплений заздалегідь атлас навколишніх цікавинок, вирішили заїхати на закинуту українську околицю, де, судячи з опису, було дві старі церковці і два цвинтарі.

— Я не можу зрозуміти, як ці кілька десятків гектарів землі в абсолютній пустелі, ізоляції від зовнішнього світу могли замінити людям батьківщину — села, що тонуть у вишневих садках і піснях, можливість бути своїм серед своїх у горі й біді, щасті й добробуті? Невже Маркс мав рацію? Невже щастя в матеріальному благополуччі? — промовила задумливо Марина, озираючись навкруги.

— Не перекручуй Маркса. Він говорив, що матерія передує духові. І він, врешті, має рацію. Всі еміграції, у тому числі політичні, є доказом цьому. Люди виїжджають у пошуках кращого життя або рятуючи своє життя і життя своїх дітей. А ідея «бути з батьківщиною» завжди: в щасті і горі — відсувається на другий план. І навіть перспектива «лишитися чужим у новій країні до кінця свого життя» не лякає їх.

— А ти?

— Я такий самий. Хоча тут я тільки заробляю гроші. Громадянства я не змінив.

Марина обняла його, як це робила в дитинстві: практично стисла в залізних обіймах.

Те місце, де за картою розташовувалися дві українські церковці і два цвинтарі, вони знайшли досить легко, поблукали там, почитали українські імена на хрестах і, коли сонце скотилося до горизонту, поспішили до машини, щоб за три години доїхати в місто.

Урізноманітнюючи собі шлях, вони звернули на бічну третьорядну дорогу, однак за розмовою переплутали квадрати і загубилися. Спершу вони не надавали цьому великого значення: адже всі дороги тут вели або з півночі на південь, або зі сходу на захід, утворюючи сітку. Якщо стежити за сонцем, можна спокійнісінько виїхати на основну трасу. Однак зненацька налетів вітер, сонце зникло. Якось дуже швидко стемніло, і вони, втративши орієнтацію, опинилися справді in the middle of nowhere.[20]

Серед повного мороку вони побачили вогник, що слабо мерехтів удалині. Коли під’їхали, зрозуміли, що опинилися на закинутій фармі, а вогник світився зі старого трейлера.

Це і був трейлер Дейва.

Дейв вийшов їм назустріч з двома собаками північної породи, неначе зовсім не здивувавшись появі незваних гостей.

У трейлері їм трьом, а точніше п’ятьом (враховуючи собак) було тіснувато. Однак Дейв охоче виявляв гостинність, як це вміють робити люди, що живуть у суворих природних умовах, не розбалувані цивілізацією.

Дейв витягнув з холодильника консервну бляшанку з квасолею і зварив їм суп, який вони