Читати книгу - "Генерали імперії"

самі будучи таємними, записи потаємних справ, підшивали туди донесення агентів, що плавом пливли до Москви з усіх усюд, донощиків (особливо ця інституція була розвинена в Малоросії, коли в Москву доносили всі на всіх). Там же записувалося в окремі книги і все, що надходило про тих чи тих історичних діячів. Книги, куди все те записувалося, звалися «Днювальныя записи Приказа Тайных делъ».

Особливо багато донесень секретних агентів, що ними кишіла Україна, і доносів ближніх на гетьмана Петра Дорошенка, на основі яких і було зібрано на нього таємне досьє, і коли «суддею» Малоросійського приказу став боярин Артамон Матвєєв (він замінив на тому посту боярина і теж українофоба Ордин-Нащокіна), то відразу ж засів за досьє гетьмана Дорошенка — треба було давати пораду цареві, що робити з привезеним у Москву гетьманом. І заодно доповісти його величності, хто ж такий насправді гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, звідки він, якого роду, що думає, чим дихає і які його ближні і дальні плани.

Отож, Петро Дорошенко.

«Який… з нього гетьман? Чи козак він з діда-прадіда? Чи знає він Запоріжжя, річки, морські протоки й саме море? Чого він надивився? Чи мав коли діло з монархом? Чи на багатьох війнах він був? Чи воював або договорювався, щоб і тепер уміти зробити щось… І козаком він недавно: чи траплялося йому хоч раз бути у війську? Чи довго він був полковником? Чи всі наші старшинські уряди перейшов він від малого до великого?»

Це він, Петро Дорошенко, в році 1673–му так запитував товариство, запитував чисто риторично, бо своїми запитаннями водночас характеризував того, про кого йшла мова — гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, який не був, на одміну від Дорошенка, козаком з діда-прадіда, а був всього лише поповичем і гетьманство своє купив за нечесним шляхом здобуте багатство, хоч і подавав себе ледь чи не за спадкового монарха.

Саме він, Петро Дорошенко, все це пройшов чи не змалку. В крайньому разі, з ранньої юності, коли ще й губу мав босу і потім пишався наукою, здобутою в полі, бо все спізнав у бою, все вмів і славу серед товаришів рано здобув своєю кметою і хоробрістю. Знав з перших рук Запоріжжя з Хортицею і Великим Лугом («Січ нам мати, а Великий Луг — батько»), і річки, і море, і загалом свою Україну по обидва боки Дніпра, вмів тримати в руках шаблю і самопал, і норовливого коня в узді, в козацькі поводирі рано вибився, завдяки власному розумові та вченості. Бо ж з малих літ — серед низового лицарства, серед вольниці військової, що нікому не корилася і яку ніхто не міг перемогти.

А втім, спершу навчався. В Києво-Могилянській академії, зело одукованим був, добре знав всесвітню історію, риторику, літературу, Святе Письмо, польську і латинську мови, володів ораторським мистецтвом, мав непоганий літературний смак і стиль. «У всіляких річах цікавий» — зауважить про нього козацький літописець і сам козак Самуїл Величко.

Польський король Ян Казимир зазначить, що він «з молодих літ у війську, в обозі виховувався».

Козаки про нього з повагою казатимуть: «Дорошенко козак старий і поля знає».

«Воин премудрый и промышленник великий в войсковых поступках» — додасть про нього Василь Тяпкін, посол Москви у Варшаві. (Правда, один мовби ж український служитель Бога, ніжинський протопіп, за сумісництвом українофоб і таємний московський агент-донощик, у своїх реляціях до Малоросійського приказу обзиватиме Дорошенка «внуком Люципера пекельного» — допік, виходить, йому гетьман).

Дипломат. Дипломатичну школу пройшов у великого Богдана. Був знайомий з керівниками московської політики щодо України, польськими (в тім числі й з королем Яном Собєським), знав ханів і султанів (султан Османської імперії, великий візир та хан Криму ставилися до нього з пошаною і величали його князем), відповідно знав турок і татар. Був товаришем багатьох видатних українських діячів, а перш за все, молодшим учнем Богдана Хмельницького, соратником гетьмана Івана Виговського, генерального старшини Івана Мазепи, багатьох українських полковників. Мав особисті заслуги перед Військом Запорозьким. Неодноразово вів переговори з послами Польщі, Москви, Туреччини, Криму, очолював дипломатичні місії і передові загони у полі. Їздив з дипломатичною місією до Москви і також до шведського короля. І в той же час був неперевершеним воїном, керівником козацтва і всієї козацької держави. Стряпчий Василій Тяпкін — один з кращих дипломатів Росії, в грудні 1667 року, побувавши в Переяславі, писав у Москву щодо настроїв на Україні, констатуючи велику на той час популярність Дорошенка по обох берегах Дніпра: міщани, козаки, поспільство дуже любили й поважали гетьмана.

А виховувався в обозі. Спав, поклавши під голову сідло. Чи на твердій лаві в курені, на сирій землі в поході.

Очевидно, відразу ж по навчанні (чи й не закінчивши його) подався на Запоріжжя, про яке, як і про свого знаменитого діда, наслухався з хлоп’ячих літ. Побув, як і годиться, джурою в козака-січовика, проходячи біля нього добру науку воєнного мистецтва, здобуваючи фізичний гарт. І, перш за все, переймаючи досвід старших. Як хлопчикам-джурам виповнювалося по шістнадцять, їх записували до куренів. Січовики здебільшого були безрідними, ні сім’ї, ні дітей не мали, тож джури ставали їм за названих синів. Вони й успадковували майно, зброю та коня названого батька-козака, якщо той гинув у бою чи помирав на старості від ран. Запорожці охоче приваблювали до себе на Січ підлітків і навіть малих хлоп’ят, щоб, виростивши і вивчивши їх, поповнювати ними свої ряди, що надто ріділи в походах та війнах. Та підлітки й самі до них прибивалися — хлоп’яцтво залюбки йшло на Січ, побувати на якій і стати козаком тільки й мріяли. З малих літ чули вони про запорожців, адже про них у народі говорили тільки з пошанівком, як про лицарів-захисників, воїнів від Бога. І стати таким — то була велика честь. Це ж тільки про козаків вольних у Дикому Полі співали: «Стався птахом з чоловіка».

Так потрапив на Січ і юний Петро Дорошенко, син полковника, онук знаменитого козацького гетьмана. За Порогами вивчив усе Запоріжжя, Великий Луг з його річками, озерами, єриками, заплавами, островами, край загадковий і чужим невідомий, де козаки тримали свою Військову Скарбницю. Вмів він і злигодні походу терпіти, холод і голод, і кляту комашню влітку. З малих літ ходив з козаками в походи, хоч спершу його під час сутичок і тримали, як малого в обозі. Звідси й оте уточнення Яна Казимира: виріс в обозі. І тому, бувалий в бувальцях, він уже до