Читати книгу - "Я, Богдан"

може мовчати й не діяти (silere aut dissimulare), а повинен всіляко протидіяти (repugnare et contradicere) домаганням схизматів.

Так новий король обмежився тільки пишними обіцяна ками, а тоді безрадно розвів руки: з. одного боку папа, з другого — шляхта, монарх безсилий у своїх благородних замірах. Чи й були ті заміри, а чи тільки слова самі? Шкода говорити! Народові ж моєму знов відмовлено в праві на дух свій. А що за царод без духу? Плоть нічтоже, тільки дух животворить. Тьмяніє золото, іржавіє булат, кришиться мармур, і граніт розтріскується, смерть витає над усім сущим, тільки дух безсмертний, а з ним гнів і печаль, добро й милосердя, непокора й слово. Мій народ ждав слова, яке запалювало б душі, слово спалахувало то в молодецькім позику козацькім; то в думі невольничій, то в пісні, воно народжувалося в тяжких муках і на роздоллях, в косноязичії і в казаннях отців святих, в мові і в немові, і скільки ж років і віків минуло, допоки те слово вирвалося з моїх уст, а було воно просте й приступне кожному, хоч і зароджувалося не на полях битовних, а в тісних келіях і в тих пристанищах духу, де годилося б розмовляти лише з Богом, доводилося ж звертатися до світу, що був увесь у ранах, стікав кров’ю, конав од неправди і насильства.

В «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597 р.): «Бережіться, щоб крізь ту діру, що роблять у наших правах, не проскочили всі права й вольності ваших милостей. Наші страждання в своїх наслідках відбудуться й на вас. Ніколи, ні в однім царстві примус та насильство не почувалось одразу всіма — полегку та спроквола починається ця пожежа, але хто не гасить її на чужому Дворі, незабаром побачить її й на своєму.

Ми люди, а не товар, і, дякуючи Богові, люди вільні, і даремна надія витягти що з нас насильством, особливо щодо віри, яка живе в глибині церкви й думки. Хто відважиться відняти від нас дар Божий — нашу совість? У кого стачить сили перевернути нашу думку?»

В «Палінодії» Захарії Копистенського (1624), де мовою нашою наведено псалом сімдесят восьмий: «Боже, прийшли погане в дідицтво твоє, запдюгавили церков святую твою, положили трупи слуг твоїх в покарм птахов небесних, пролляли кров їх, яко воду».

В «Парафімїї» Петра Могили (1636): «Раны, заушения, оплевания и поносеная уничтожения церкви, ради своей волею претерпевый от волков хищных ныне возмущенную и от безбожных отступных гонимуж, тую ныне от сих злодейства избави и вскоре умири, — молимтись, владыко святый, услыши и помилуй».

В сумних співах сліпих лірників на розпуттях обезлюднених:

Чому ж так нема, як було давно?

Ой дай Боже.

Святим Миколам пива не варять,

Святим Різдвам служби не служать,

Святим Водохрещам свічі не сучать.

Ой бо вже давно, як правди нема.

Може, тільки я тоді варив меди й пива на зимнього Миколу, бо саме на Миколу народився мій первісток — Тиміш, а між Різдвом і Водохрещею був і власний мій день народження, тож і свічі сукалися, і гості дорогі були в моїм домі, коли я там був. Та й мене виганяно з дому власного не раз і не двічі, тож коли промовляв я до народу слово своє, то говорив і від себе і в ім’я всіх.

Може, перща моя мова була в листі до короля після поразки під Боровицею, де я підписав субмісію козацького війська, як писар військовий, а згодом одважився виказати Владиславові всю страшну правду.

Писав я про те замирення кінця 1637–го: «Але нічого це нам не помогло: при сухім дереві і мокрому дісталося, — чи винен, чи не винен, мечем і вогнем однаково нищено, що скільки на світі живі і на чужих сторонах не бачили такого пролиття крові бусурманської, як тепер нашої, християнської, і вигублення невинних дітей. Самому Богові жаль, мабуть, цього, і не знати, доки цей плач невинних душ триватиме! Хто і живий зостався, не жити йому, такі знищені, обнажені, — інший не має чим грішне тіло приодіти».

Чи почуто мої слова? Аж через двісті літ дійшли вони до слуху письменника, що написав про мене книжку — ворожу та образливу, назвавши її моїми ж словами: вогнем і мечем.

А тим часом вогонь і меч панували в моїй землі ще десять років нестримно й зловороже, і де був я ті десять нестерпних літ, того й не скажеш достоту, але настав час, коли сказав я всьому народові своєму так: «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, і навіть такі створіння, які плазують по землі, як звірі, худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невольництві, та ще й на власній своїй землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неключими і скотом несмисленим. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше — бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна».

Та мова моя мала бути попереду, а тим часом тривало криваве замирення на Україні, кров лилася ріками й при доброму, мовляв, королі, шляхта норовила запрягти народ мій у невільницьке підданчеське ярмо, честь козацьку в безчестя і незнаніє перетворити прагнула, дійшло до того, що й уста, дані Богом для розмови людської, веліли взяти на замок, та, затуливши уста, відчинили двері гнівові, що ховався в серцях. Панство розкрикувалоея на сеймах і сеймиках, вихвалялося золотими своїми вольностями, пишалося сарматськими своїми цицеронами й веспасіанами, а де ж був наш Катіліна, що мав повстати проти цицеронів, Де був Мойсей, який виведе народ свій з неволі, де був герое, відекс, дукс бонус ет сапіенс верус Ахіллєвс? О, коли б вони знали! Та й хіба тільки вороги?

І найбільший поет мого народу, який попервах возвеличував мої діла, згодом напише слова гіркі й жорстоко несправедливі; «Ой Богдане, Богданочку! Якби була знала — у колисці б задушила, під серцем приспала». Та що Йому гетьмани, коли