Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

актрис мильних серіалів та якось отримав завдання написати нарис про те, як починала свій шлях ця суперзірка Ремпбелл.

Його редактор не вірив у сиротину, яка не знати звідки прийшла в модельне агентство. Про дівчину, яка виникла наче нізвідки на подіумі — цю легенду кілька разів передавали, сентиментально описували журнали і телевізія.

«Я не хочу повертатися до мого дитинства», — не раз казала Таумі у відповідь на прохання розповісти більше.

Отож Натан Роуз мав віднайти і розповісти справжню історію супермоделі. Мав би, бо чим-чим, а справжнім журналістським нюхом і вмінням Бог його не обділив. І що ж? Через два тижні, побесідувавши з доброю сотнею людей з тих агентств, служб відомих модельєрів, дирекцій показів мод і міжнародних виставок, у яких брала участь Таумі Ремпбелл, він зміг встановити, що вперше її поява була зафіксована таки на нью-йоркському весняному показі купальників вісімнадцять років тому. Начебто хтось і насправді привів до власника салону дівчинку з вулиці і попросив її оглянути. Директорові дівчина знову ж таки начебто так сподобалася, що він відразу поставив її на подіум не в побічному чи пробному показі, а в головному. Там вона страшенно також сподобалася, був просто фурор, таке враження справила на журналістів, і на дизайнерів, і на моделей, і на глядачів. Ну, а з цього пішло й поїхало.

— Натане, так не буває, — сказав своєму підлеглому й колезі головний редактор журналу Стенлі Кройберг. — Якщо уявити, що було, то хтось же рекомендував Девіду, щось мало трапитися, що її відразу взяли на такий престижний показ. Отут маєш розкопати…

— Девід Брюєр загинув сім років тому в автокатастрофі, — похмуро відповів Роуз.

— Так? — помітно пожвавився Кройберг.

— Я перевіряв, — сказав Натан. — Виїхав сам на зустрічну смугу. Серце схопило.

— Ну, а звідки родом ця «шоколадна тигриця», взнав?

— Начеб із Гаїті. Приїхала колись ще дитиною із мамочкою нелегально, на судні, як буває, але хтось допоміг легалізуватися. А потім мама отримала громадянство.

— І де ж вони жили?

— У Флориді, в містечку Ференстед. Мати померла, коли Таумі було тринадцять років. Що цікаво, відразу після похорону матері донька зникає з міста і наче розчиняється у воді. Чи в повітрі. Аж доки не вигулькує у майже двадцять років на нью-йоркському подіумі.

— Зрозуміло, у Ференстеді ти був, — посміхнувся Кройберг. — Що думаєш про білу пляму завдовжки сім років у біографії нашої «шоколадки»?

— Нічого не думаю, — після доволі довгої паузи сказав Роуз. — У мене взагалі склалося враження, що всі, хто брався писати про нашу красуню, старанно обминають цей період.

— Але десь же вона жила, вчилася… Якщо, звичайно, вчилася.

— Так, безумовно, — Роуз дістав із течки, яка лежала перед ним, якийсь папірець. — Це копія диплома про закінчення нею Норкрутського коледжу.

— Де це? — поцікавився Кройберг.

— У Пенсільванії.

— Ну от, а ти кажеш, що зникла з того містечка, як там його…

— Ференстед, — підказав Роуз.

— Нехай Ференстед, — згодився головний редактор. — І з’явилася в Нью-Йорку. Як це розуміти?

— А так розуміти, що вона склала екзамени за коледж екстерном.

— Екстерном? Хіба таке можливо?

— Можливо. Теоретично. Таумі Ремпбелл була єдиною, хто склав екзамени за весь час існування коледжу. Вона мовбито заявилась у канцелярію і сказала, що хоче їх скласти. Ну, директор поцікавився, що вона закінчувала до цього. Наша дівчинка сказала, що шість класів у звичайній міській школі. А далі займалася самоосвітою.

— І її допустили до екзаменів?

— Так, — сказав Натан Роуз.

— Розповідай, — звелів редактор.

Те, що Роуз розповів далі, страшенно вразило головного редактора. Не могло не вразити. Як вразило тиждень тому самого Натана. Він добре пам’ятав спантеличене обличчя колишнього директора коледжу. Директор два роки вже як пенсіонер, худорлявий, бадьорий чоловічок, добре пам’ятав ті екзамени. Так, вони не мали формального права відмовляти будь-кому в праві отримати диплом коледжу. Навіть якщо той, хто жодного дня в коледжі не вчився, захотів його отримати. Але… Отож бо й воно, що існувало оте саме «але». На екзаменах, а їх було два десятки штук з кожного із загальних і спеціальних предметів (це був технологічний коледж) потрібно було відповісти на будь-яке запитання із предмета, з якого складався іспит. Неправильна відповідь хоча б на одне запитання могла бути підставою для незадовільної оцінки чи відмови від подальшого екзаменування. Так гласив статут коледжу.

— І шоколадна кралечка склала всі екзамени? — спитав Кройберг.

— Уяви собі, — усмішка Роуза була схожою на короткий сонячний промінець, що сяйнув і зник. — Притому продемонструвала неабияку ерудицію.

— Про це писали газети?

— Лише місцева міська газетка. Склавши останній екзамен, розумниця Таумі випарувалася і з цього міста, попросивши переслати їй диплом за такою от адресою.

— Переслати?

— Авжеж. Тим більше, що гроші за екзамени були сплачені.

— Ага, гроші…

— Так. Адже це приватний коледж.

— Де ж вона взяла гроші?

— Хтось переказав.

— Вона складала, напевне ж, і усні, й письмові екзамени, — роздумливо сказав Кройберг. — І гадаю, що ти поцікавився змістом тих письмових робіт…

— їх немає, — похмуро буркнув Роуз.

— Тобто?

Роуз повідав, що, звісно ж, він побував у архіві коледжу. Там, у двох невеличких кімнатках зберігались документи, які стосувалися історії коледжу, його кращих випускників. Таумі Ремпбелл там було присвячено окрему теку, надто неординарний випадок був з нею, пояснив директор коледжу, ні до, ні після неї ніхто не брався складати екзамени екстерном відразу за стільки років. Були два випадки, що складали екзамени екстерном за рік чи два, але щоб за весь, по суті, навчальний процес… Отож варто було поглянути на феноменальні роботи з англійської й математики. Саме так, феноменальними, назвав їх директор.

Натан Роуз пригадав, з якою цікавістю і навіть легким тремтінням у своїх ще донедавна пропахлих сигарами пальцях (півроку, як кинув палити) він брав ту теку до рук. Він пам’ятає своє здивування і свій вигук:

— Що це?

У теці лежали чисті-чистісінькі аркуші паперу, трохи вим’яті, бо їх явно тримали чиїсь руки. Авжеж, дівчини, яка писала роботи, й екзаменаторів, які потім їх перевіряли. Але на папері нічого не було. Нічогісінько. Тільки штамп коледжу зверху, на першій сторінці.

— Як це розуміти? — витріщився Кройберг, коли Натан дійшов до цього моменту.

— Я теж запитав точнісінько так. — Роуз явно насолоджувався ефектом, який справили його слова. — Ти б побачив, як здивувалася їхня архівна щуриха. Ну й згодом директор, само собою.

«Щуриха», жінка років за п’ятдесят, висушена, наче добре вив’ялена тріска, все перекладала ті папірці. Заглядала до течки, наче не вірила своїм очам. А може, так і було —