Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

самі по собі. Роби, що хочеш, гріши, як можеш, — не буде ані покарання за погане, ані винагороди за добре.

Лєна припинила молитись, і нічого не сталося. Земля не розверзлась під її ногами. Ще кілька разів мимоволі, за звичкою, вона сказала подумки: «Вибач, що я тобі не молюсь, Боже», — що мало означати: «вибач, що я в тебе, Боже, не вірю».

Згодом Лєна усвідомила всю абсурдність таких слів і взагалі перестала виправдовуватися. Ззовні її життя не змінилось. Ну, хіба що в школі іноді Лєна доводила вчителям, що Бога не існує, бо вона його не бачить.

Так званий «суспільний» Бог, якщо він існує, теж поводився дуже дивно і не викликав у Лєни довіри. Люди, які сімдесят років вірили лишень у світле соціалістичне майбутнє, раптом усі гамором кинулися бити поклони в новозбудованих церквах. Ці церкви ззовні нічим не відрізнялись одна від одної, і, зайшовши всередину, важко було зрозуміти, якої саме конфесії і національності тутешній Бог і скільки йому треба платити за спасіння. Багатобожжя процвітало. Боги були російські й українські, православні, греко-католицькі та римські, протестантські, баптистські, євангелістські, адвентисти сьомого дня і воїни Царства Небесного.

У районі останнього соціального житла, де виросла Лєна, з’явилося п’ять церков — і всі різні. Одні ходили туди, інші сюди. Підстаркуваті подружжя після сорока прожитих років брали церковний шлюб, інші приймали хрещення за всіма канонами і ритуалами, ще інші в блаженному екстазі відписували церкві майно, і всі разом напередодні Великодня стояли в чергах до священиків, щоб висповідатися.

Лєнина вчителька християнської етики теж повела весь клас на сповідь. Це був перший і єдиний раз, коли Лєна публічно каялася у своїх гріхах.

Діти стояли у довжелезній черзі й обговорювали провини. Лєна дуже боялася, бо не знала, що казати. Тоді їй допомогла однокласниця Іра.

— Треба казати: пискувала батькам, лінувалася, думала погане про інших.

Лєна все дослівно повторила священику. Священик погладив її по голові й наказав дванадцять разів прочитати основну молитву.

— Вибачте, — сказала Лєна йому на прощання, — ще я не дуже вірю в Бога.

Священик навіть не глянув на неї, кинув лише:

— Тоді тринадцять разів.

Лєнин дядько, — тобто він їй доводився не зовсім дядьком, але довго розповідати, — не просто собі не молився, а проповідував цю нехитру науку, як тільки випадала зручна нагода. А нагода випадала завжди. Ну не міг він спокійно собі жити. Постійно намагався переконати інших у тому, що віра в Бога суперечить принципам науки.

Лєна називала його «невірний Хома».

Несподіване всезагальне навернення до релігії мучило дядька більше, ніж безгрошів’я, безпліддя обох доньок і те, що син загинув у Афганістані ні за цапову душу. Врешті, воювати з Богом було його фахом. Раніше дядько викладав в університеті науковий атеїзм і, казали, підпрацьовував в «органах».

Що це значить — «органи», Лєна не знала, думала, якась підпільна лікарня, де роблять аборти неповнолітнім дівчатам або пересаджують нирки бідних багатим чинушам. Чи дядько здавав кадебістам інших викладачів, писав на них кляузи, чи сам особисто сидів десь у якомусь кабінеті й вирішував людські долі розчерком пера, — невідомо. Але репутація в чоловіка була добряче підмочена. Він виглядав, утім, розумним і вихованим, як і годиться слугам нечистого (так його називали поза очі), умів професійно вести дискусії, ніколи не переходячи на крик, і завжди у суперечках перемагав. Йому не було рівних за святковим столом у квартирі, де виросла Лєна.

Що показово, дядько з дружиною приходили в гості систематично раз на рік, на другий день Великодня, і, поки всі смачно наминали домашню ковбасу і домашні яйця з сиром і хроном, дядько розповідав, які всі дурні, що посідали тут і тішаться з того, що людський труп, усупереч логіці та науці, вознісся на небо.

Лєна особисто тішилася з ковбаси та яєць, які тільки й бачила, що раз на рік, і в дискусії не вдавалася. Її дядько, до речі, асоціювався в Лєни з ковбасою, і навіть щоки у нього були такого червонувато-ковбасного кольору. Він казав:

— Як ви не розумієте, що релігію придумали для таких, як ви, бідних і нещасних, щоб сиділи тихо, мріяли про загробне життя і нічого в цьому житті не хотіли. Науково доведено, що Ісус Христос був історичною особою, можливо, мав певні паранормальні здібності, але таких, як він, у Китаї через один! Та й у нас уже цих екстрасенсів хоч греблю гати.

Лєнин дід, той, що хотів лише пити і курити, любив дядька, але не поважав. Коли ж випивав більше, ніж треба, казав йому:

— Помовчи вже. І без тебе мерзко.

Дядько ображався і не приходив до наступного Великодня. У нього була мовчазна приємна дружина, завжди по-модному вбрана і з манікюром (Лєнина мама ховала руки під стіл), і дві доньки, яких Лєна ніколи не бачила. Одна вчилася в Москві, друга — в Харкові. Обидві повинні були стати дипломатами.

А одного Великодня дядько не прийшов. За святковим столом усі почувалися аж трохи незручно, ковбаса в горло не лізла. Хтось подзвонив і повідомив, що дядько серйозно захворів. Онкологія, остання стадія. Надії на одужання нема.

Його тиха приємна дружина, яка за замовчуванням теж у Бога не вірила, зважилася на відчайдушний крок: звести невірного Хому з однією бабкою, про яку казали, що вона мертвих на ноги піднімає одним тільки поглядом. Хома, хоч як це дивно, на експеримент погодився. Очевидно, не хотів умирати, бо те, у що він вірив, нічого доброго йому після смерті не віщувало. Кістки зогниють, і на тому кінець.

Пізніше Лєна казала, що смерть — найслабше місце атеїзму.

Дядько, висохлий і чорний, ледь тримаючись на ногах, дещо присоромлений, приїхав у село до цілительки у супроводі своєї дружини і Лєниного батька. Той виконував роль охоронця в разі непередбачуваної ситуації.

Бабці було років сто двадцять. Вона сиділа в себе на подвір’ї і дивилася в небо. Приймала по черзі. Пацієнтів зібралося штук п’ятдесят, на кожного бабка витрачала не більше, ніж кілька хвилин. Спочатку пацієнти платили в касу десять доларів (українських грошей тут не приймали), потім бабка задавала лише одне питання, і стосувалося воно зовсім не здоров’я. Такий собі іспит на вошивість, як сказав Лєнин батько. На кінець бабка щось хімічила руками над головою хворого і веліла наступний місяць пити смердючі трави, що входили в пакет послуг і видавалися на виході.

Коли підійшла черга невірного