Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Гаґауер страшенно розізлиться — це ж бо коштуватиме грошей, а він запевне має намір спинитись у нас. — Обличчя в неї ту ж мить перемінилося, до нього повернулося щось дитинно-первісне, як у малого шибеника.

 — А які тут складаються обставини? — поцікавився брат. — Кому належить цей будинок — тобі, мені чи нам обом? Чи є заповіт?

 — Тато розпорядився передати мені великого конверта, і там ми, мабуть, знайдемо все, що нам потрібно знати.

Вони рушили до кабінету, що був по другий бік від кімнати, де лежав покійник.

Вони знову пропливли крізь сяєво свічок, аромат квітів, проминули поле зору двох очей, які вже нічого не бачили. У мерехтливому сутінку Агата на мить обернулася на такий собі переливчастий золотисто-сіро-рожевий серпанок. Заповіт знайшовся, але розпечатати конверта вони, повернувшись із ним до чайного столу, так і забули.

Бо, коли вони посідали, Агата повідомила братові, що живе від чоловіка, по суті, окремо, хоч і під одним дахом; тільки не сказала, чи давно вже.

Спершу це справило на Ульріха погане враження. Багато хто із заміжніх жінок, вбачаючи в якому-небудь чоловікові можливого коханця, розповідають йому отаку казочку; і хоч сестра сказала про це збентежено, ба навіть суворо, з незграбно прихованим наміром дати який-небудь поштовх — і цього не можна було не помітити, — йому стало прикро, що вона не придумала наплести нічого кращого, й він вирішив, що вона згущує барви.

 — Я взагалі ніколи не розумів, як ти могла жити з таким чоловіком! — відверто зізнався він.

Агата відповіла, що цього хотів батько, й додала:

 — А хіба я могла вчинити проти його волі?

 — Але ж тоді ти була вже вдова, а не малолітня дівчина.

 — Тож-бо й воно. Я повернулася до тата; всі казали тоді, що я ще надто молода, щоб жити самій, бо хоч була вже й удова, а мала всього-на-всього дев’ятнадцять років. А потім я тут якраз і не витримала.

 — Але чому ти не пошукала собі іншого чоловіка? Чи не пішла вчитися, щоб розпочати так самостійне життя? — безцеремонно спитав Ульріх.

Агата лише похитала головою. Аж після короткої паузи відповіла:

 — Я тобі вже сказала, що я ледача. Ульріх відчував, що це не відповідь.

 — Отже, ти мала якусь особливу причину вийти за Гагауера?!

 — Так.

 — Ти кохала когось іншого, але він був тобі недоступний? Агата повагалася.

 — Я кохала свого покійного чоловіка.

Ульріх пошкодував, що так буденно скористався словом «кохати», немовби суспільні стосунки, які воно позначало, для нього самого були важливі й непорушні. «Коли хочеш когось утішити, поспішаєш кинути йому яку-небудь жебрацьку подачку», — промайнуло в нього. І все ж він не міг стриматися від спокуси й далі вести розмову в тому самому дусі.

 — А потім ти збагнула, що з тобою сталося, й улаштувала Гагауерові не життя, а пекло, — промовив він.

 — Так, — підтвердила Аґата. — Тільки не відразу… а пізніше, — додала вона. — Навіть дуже пізно.

Після цього в них зайшла невеличка суперечка.

Було видно, що ці зізнання давалися Аґаті нелегко, хоч вона робила їх і доброхіть, а проблеми статевого життя вочевидь вважала, як і належало в її віці, суттєвими й цікавими для всіх. Схоже, вона вже від самого початку поклала з’ясувати, розуміє її брат чи ні, шукала довіри і, можна навіть сказати, була сповнена щиросердої, палкої рішучости завоювати його. Але Ульріх, усе ще ладний кидати моралістичні подачки, не був здатний піти їй назустріч відразу. Попри свою душевну снагу, він аж ніяк не завжди був вільний від упереджень, що їх відкидав його розум, бо Ульріх надто часто пускав своє життя плисти за течією, тоді як розум його торував собі інші шляхи. Й оскільки своїм впливом на жінок він надто часто користався й зловживав з тією насолодою, з якою мисливець вистежує й ловить здобич, то йому майже завжди траплялася й відповідна картина, де жінка виступала дичиною, що знесилено падає від любовного списа чоловіка, і в Ульріховій пам’яті жило похітливо-солодке приниження, на яке йде закохана жінка, тоді як чоловік від такої самопожертви дуже далекий. Таке чоловіче уявлення про власну владу й жіночу слабкість — річ досить звичайна й нині, хоча водночас, у міру того, як молодіжні хвилі приходять на зміну одна одній, виникають погляди й новіші, і та невимушеність, з якою Аґата розповідала про свою залежність від Гаґауера, боляче вразила її брата. Ульріхові здалося, що сестра, сама того до пуття не усвідомлюючи, зганьбилась, коли піддалася впливу чоловіка, який йому, Ульріхові, так не подобався, і жила зі своєю ганьбою роками. Він цього не висловив, однак Аґата, мабуть, прочитала щось таке на його обличчі, бо раптом сказала:

 — Не могла ж я втекти від Гаґауера відразу, коли вже вийшла за нього заміж. Це було б узагалі божевілля!

Ульріх, усе ще в ролі старшого брата й поблажливого вихователя, стрепенувся і, не знаходячи потрібних слів, вигукнув:

 — Невже це було б і справді божевілля — пройнятись огидою й відразу зробити з цього всі висновки?! — Він спробував пом’якшити свої слова, всміхнувшись після них і якомога привітніше поглянувши на сестру.

Аґата й собі звела на нього очі; обличчя її зробилося зовсім відкритим від напруження, з яким вона вдивлялася в його риси.

 — Адже здорова людина не така чутлива до життєвих знегод?! — правила своєї вона. — Зрештою, що в них такого!

Унаслідок цього Ульріх зосередився й надалі вже не став довіряти свої думки якійсь одній частині себе. Тепер він знову був людиною функціонального мислення.

 — Маєш рацію, — мовив він. — Що, зрештою, в усіх цих подіях і процесах як таких?! Головне — система уявлень, крізь яку на ці події й процеси дивишся, а також та особиста система, що їх охоплює!

 — Що ти маєш на увазі? — недовірливо спитала Аґата. Ульріх вибачився за своє абстрактне висловлювання, та поки він шукав якогось зрозумілішого порівняння, до нього повернулися братерські ревнощі, які й визначили його вибір.

 — Припустімо, жінку, яка нам небайдужа, зґвалтували, — промови він. — За героїчною системою уявлень слід очікувати помсти або самогубства. За системою цинічно-емпіричною — що жінка струсне все це із себе, як курка полову. А те, що сталося б тепер насправді, було б, либонь, сумішшю того й того. І немає нічого огиднішого, ніж оце внутрішнє невідання.

Проте