Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

для дипломата? На худорлявому краще лежатиме фрак, — посміхнувся мимохіть, забувши, що він не сам.

— Що таткові так весело? — грубо перервав пряжу його мрій Славко. — Хай тато, замість декламувати вірші, іде до мамці, з мамцею щось знову погано…

Серце шарпнулося в грудях у отця Ілаковича і стукнуло боляче двічі підряд. Спричинив це не так ляк за здоров'я дружини, як острах перед неприємними ускладненнями, що їх може принести хвороба в дім.

Сидір Ілакович був на тій стадії людського життя, коли чоловік прагне гармонії і спокою. Мріяв про буття, яке можна б порівняти до плавання човником по спокійній поверхні озера. Вода сама несе його, а людині тільки й зусилля, що коли-не-коли плюснути веслом по воді, щоб надати човнові правильний напрям. А смерть, яку так влучно порівнюють у святих писаннях до пристані, мала б бути єдино переходом з тимчасового у вічний сон.

На батистових подушках у притіненім покою (фіранки, як видно, ще звечора не розсувалися) в нічному з численними рюшками каптанику лежала його дружина — Наталя.

Виснажена, з підкруженими очима, з блідими, кривими губами жінка нічим, дослівно нічим не нагадувала молодої, кістлявої, з орлиним носом і чорними іскристими очима, не гарної, але пікантної дівчини, з якою багато років тому познайомився Сидір Ілакович на станційці в гірській місцевості.

Подружжя красеня Сидорка Ілаковича, теолога, з негарною світською панною Річинською, що навчалася в якомусь швейцарському пансіонаті, було сенсацією з одного і другого боку. Знайомі і родина молодого теолога дивувалися, як це він, такий вродливий, такий добре уложений, з такої родини, з таким поводженням у товаристві, з серцем голуба і личком херувима, дотепер не угледів собі пари серед попівських дочок. І найважливіше, що він побачив у тій кістлявій заграничній папузі (добре, що хоч не мавпі!). Її родина і знайомі теж не могли з дива вийти, що така світська, з такими широкими планами відносно майбутньої наукової кар'єри (натургешіхте), така урбаністична, така… така… європейська Натален закрутила собі голову галицьким попиком.

А сталося все так.

Гірська станційка, де чекали на поїзд група закордонних туристів і молодий теолог, оточена високими горами, мала вигляд денця коробочки.

Поїзд спізнявся (здається, розгулявся котрийсь з гірських потоків та підмив колії), і всі на пероні були тільки тим і зайняті, що зиркали на годинники та обчисляли хвилини затримки. Тоді одна з туристок, висока брюнетка, з рюкзаком на плечах і в незграбних бергштайгерах[9] на ногах, чистою українською мовою спитала Ілаковича, чи не знає він, коли точно повинен був приїхати поїзд.

Якраз знав. Дівчина подякувала йому за інформацію і пішла до своїх. Коли пришилося всідати у вагон, Сидір, випадково, як думав, знайшовся разом з іноземними туристами, що розмовляли поміж собою французькою і німецькою мовами навпереміну. Поки доїхали до Станіслава (їм треба було пересідати на львівський поїзд), Сидір мав уже її адресу з прізвищем, знайомим, зрештою, йому, і датою на побачення, чи то пак рандеву.

Пізніше призналася йому Наталя, що ще тоді на пероні сказала собі: або він, або ніхто.

Ясна річ, не докінчила своїх природничих студій в Цюріху і за три місяці була вже попадею.

Коли після бенкету і знайомства з широко розгалуженим родом Ілаковичів і Річинських повіз молоду жінку на село, вона поставилася до свого нового життя, наче до забави. Ловила курчат, заносила їх у покої, стелила їм подушечки, не мігши досита налюбуватися їх наїженим комічним пушком. Теляткові почепила голубу стрічку на шию. Казала собі приводити малих дітей з села, купала їх з служницею, потім частувала цукерками і бавилася у кіндергартен[10], подібний до тих, що їх бачила у Швейцарії.

По кількох місяцях мала досить тієї забави. Повернувшись одного дня з похорону, застав Ілакович дружину пригаслу (правда, було так, що п'ять днів не переставало цяпотіти з стріхи), маломовну та понуру. На його наполягання зізналася врешті, що має досить села.

Була це для Сидора така несподіванка, що потребував часу, щоб повірити тому, що почув.

А кіндергартен? А аптечка? А курятка? А манюні телятка, лошатка?

Досить! Досить! Досить болота, гною, холодного виходку, браку душу, відсутності інтелігентного товариства, опери, кіно, перукаря і т. д., і т. д.

Ще тієї самої ночі серед поцілунків обіцяв їй, що буде старатись чимхутчіш перебратися до міста. І так пройшло двадцять п'ять зим і двадцять п'ять здебільша сльотавих осеней, а в їхньому житті хіба те змінилося, що Ілакович тричі міняв сільські парафії.

— Що тобі, мамцю? — спитав притишеним голосом, хоч з першого погляду пізнав, що рвала.

— Знову щось з жолудком у мене не в порядку. Не повинна була я їсти на вечерю молодих огірків. Але новалія[11] завжди кортить, а тепер маю, — взяла чоловіка за руку.

Рука Сидора, ніби у сплячої людини, зберегла повну пасивність.

Наталя відчула це. Стиснула губи.

— Подай мені колонську воду, — попросила.

Звогчила руки, витерла ваткою лице.

— Орися дома? — спитала про невістку.

— Тобі Славко не казав? Учора пізно ввечері привела коня, а сьогодні вдосвіта поїхала мінятись з кимсь там чи продавати…

Наталя вже не слухала, що говорив чоловік. Дивилася на нього закоханим меланхолійним поглядом. Милувалася ним.

— Який ти гарний, — мовила поволі. — Може, ще кращий, як тоді, у Карпатах. Шкода, що невільно буде тобі вдруге женитися…

— Не говори дурниць, мамцю, — отець Сидір не міг з'ясувати для себе, чи йому більше жаль жінки, яка може померти, чи себе, що мусив би залишитися вдівцем до кінця свого життя. А взагалі такі натяки пригноблювали його і відбирали Ілаковичу добрий настрій на довгий час. І тому, не маючи попереднього наміру, сказав те, що хотів приховати від жінки, аби приберегти її нерви:

— Ти знаєш, мамцю, парафіяни відмовилися переставляти піч у кухні…

— Так, — звелася й сіла на ліжко. Без подушок виглядала ще страшніша. Припліскана від лежання голова (звичайно, причісуючись, підкладала собі пуклі з свого вичесаного волосся) і тонка, у шнурах жил шия робили її просто фізично неприємною для ока.

— А чому? Чому відмовляються?

Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.

Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.

— Я рада, що так вийшло.

— Ти рада? — готов був подумати, що маячить.

— Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! — вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. — Я