Читати книгу - "Рік 1918, Київ"

що через ці ходження від одного ґенерала до другого, а від них до гетьмана, занедбується роботу на провінції. Досі не міг намовити їх взятися за видання партійного орґану. Втішився я, що Липинський і Ющишин стали на мою сторону.

Сьогодні був у Кістяковського. Був дуже чемний. Зачинає навіть закидувати по-українськи. Оповідав, що по битві під Полтавою, залишився в живих лише один Кістяковський, від якого і пішов увесь його рід. Подумав я: якто один щасливий випадок може мати такі нещасливі наслідки… Був у мене др. Єнні з карткою від д-ра П. Рорбаха. Зробив його нещасливим, почавши оповідати про архикнязя Вільгельма. Він пробував був закидати щось про федерацію і дуже був незадоволений, коли я сказав йому, що всяку злуку з Росією уважали б ми за найбільше нещастя для України.

Рорбах вибирається до Києва. Запізнався з ним в 1914—16 рр., в Берліні, коли провадив там українське пресове бюро і писав в німецьких місячниках і тижневиках. Пригадую, давав йому перед друком на перегляд мій скрипт — "Велика Польща і Центральні Держави", звернена проти модних тоді великопольських проектів, які обіймали в майбутній польській державі, опріч Конґресівки, також Холмщину і Галичину. Нераз удавався до його помочі, коли берлінська цензура не пропускала деяких моїх статтей[8].

19 червня.

Справа Криму знов актуалізується. В Міністерстві Закордонних Справ пропонують мені зорґанізувати товариство охорони Криму, як інтеґральної частини української держави. Надумалися! Коли я вперше, прибувши до Києва, порушив цю справу в нашій пресі, трактуючи Крим як невіддільну частину України, многі кивали головами на це, як на недемократичну єресь. Як на них — повинен був Крим мати право самоозначення. А коли б, виконуючи це право, він віддав би весь півостров, що прилягав до України, з усіма його базами, портами і твердинями в руки якоїсь, ворожої нам держави, — тим гірше для нас. Демократичні засади святі! Віват юстіція, переат Україна! При нагоді мушу поговорити про це з Дорошенком.

20 червня.

У гетьмана. Гнівається на наших лівих партійців. Каже, що хоче збудувати Україну — "на злість українцям". На соціялістичних партійців був особливо лихий. Казав:

"Всі вони хочуть бути міністрами! Ну, посудіть самі, чи вони надаються на це? Дехто — може. Напр., С. Шелухіна я хотів би зробити міністром, але решта? Вони звикли до театру, та ж ціле українство виросло на театрі! Їм важна не суть, а форма. Якби я так вийшов перед ними з якимсь отаким пером на шапці (він зробив жест рукою), — все було гаразд"…

Запитався його, чи задоволений з нового міністра закордонних справ, Дорошенка?

"Так, відповів, тільки він"…

Тут гетьман сказав слово, уживане на означення людини, м'ягкої і несміливої, без належної дози цивільної відваги. Запитався я також, чи в Міністерстві Закордонних Справ тепер добрий добір співробітників? — "Ні!" — була відповідь. Я побачив, що гетьман не бажає собі розмови на цю тему, й перейшов на іншу.

Що відноситься до Криму, то справа на думку гетьмана, стоїть добре:

"Я, знаєте, — говорив далі, — поставив німцям ультимат; я сказав, що просто піду геть, як з Кримом не буде так, як ми хочемо. Німці кажуть, що мусять тепер кокетувати з большевиками. Тому не хочуть дати нам Криму. Тому видумують всяких Сулькевичів, кримських міністрів. Але як прийде час, Крим віддадуть нам".

Сказав це довірочно. Боюся, чи не дає себе гетьман заколисувати Муммівськими обіцянками? Ніби відповідаючи на мою думку, поясняти почав гетьман свою "любов" до німців:

"Зовсім я їх не люблю! Мені симпатичніші австрійці, але — що ж, коли заслабі! Я би, знаєте, пішов з ким будь, аби свою ціль осягнути"!

Мав я страшну сварку з державним секретарем І. Кістяковським. Він не може мені дарувати права входу до гетьмана, поминаючи "начальство". Тепер щойно зачнуться нові інтриґи! Особливо був Кістяковський лютий на мене за те, що я, для гетьманського орґану (для села), який мав видавати, мав отримати через гетьмана друкарню "Копійка", яку прагнув мати для себе державний секретар, мій шеф.

В Міністерстві Закордонних Справ хотів бачитися з Дорошенком у кримській справі. На жаль, його не було: виїхав кудись разом з Липинським. Суровцева закидувала мойому відчитові про російську культуру "натяжки" (пересаду). "Але ви ненавидите Росію!" — казала. Як тяжко протверезується молоде покоління! Та сама Суровцева з гуртом однодумців (Отамановським та ін.) переклала і видала нелеґально, ще перед революцією, мою берлінську книжку — "Українська державна ідея", а тепер не може зрозуміти моєї "пересадженої" нелюбови до Росії…

В Міністерстві Закордонних Справ, як завше, маса відвідувачів і просто збирачів новинок і пліткарів. Повно чуток. Довідався про сплетні і про себе, як безпосередньо по перевороті. В той час казали, що переворот обійшовся "не без інтриґ" Д. Д., а деякі соціялісти грозили — в чотири очі — "не плутаться з гетьманом", бо зле на тім вийду й демократія мені того не подарує.

По руках урядовців міністерства — як що-тижня — кружляє листа нового кабінету, очевидно — "автентична", і неймовірно фантастична.

21 червня.

На провінції убійства і пожежі. Чекається поважних розрухів. Чути в місті навіть далекі гарматні стріли. Мабуть, щось поважніше, як "офензива" на Шулявці, або "дурхбрух" на Деміївці.

Вчора підпалили одну хату коло Лисої Гори. Член політичної комісії мирової делєґації, полк. Мішковський, оповідав мені, що коли б Лиса Гора пішла в повітря, то разом з нею і третина цілого міста.

Липинський оповідав, що на приняттю в премієра Лизогуба, той особливо просив його заопікуватися угорськими українцями, і рівночасно нав'язати приязні зносини з угорським урядом… Цей самий Лизогуб пропонував мені зорґанізувати видання німецького орґану у Відні (в німецькій мові) для пропаґанди гетьмансько-української держави.

Наше міністерство надіслало на руки Форґача ноту до віденського уряду в справі загроженої Холмщини. Липинський хоче зробити вечірку для радника німецького посольства, гр. Берхема, який заступає тепер Мумма. Плянує запросити також своїх правобережців — "українців польської культури", як він їх називав. Просив мене прийти теж.

Увечері вечеря на честь Липинського в "Метрополі". Були м. і. Міхновський, Шемети, Ющишин, Полетика і персонал канцелярії нашої віденської амбасади — молодший Залізняк, Семенів (тенор) та ін. Шкода бідного Липинського. По дорозі додому оповів мені, зі слів Форґача до Дорошенка, що Липинського готові визнати не тільки як акредитованого при уряді, але й при віденськім дворі. Пригадалася мені моя перша зустріч — після еміґрації — з Липинським у Києві. Стрів його припадково, ідучи попри будинок Центральної Ради (це було перед переворотом, у