Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

124
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 80
Перейти на сторінку:
своєрідний, зовсім інакший духовний світ. Як вони жили самі між собою, про що розмовляли, що думали, як дивилися на інших людей — цього Яків не знав… Принаймні не знав докладно, безпосередньо, органічно.

І от так сталось, що він мусив пізнати тих людей. Більше, він мусив бути з ними разом. Ще більше, він мусив стати в їх обороні. Його ті люди по-своєму полюбили і просили його не лишати їх. Тим більше коли Яків, майже несподівано, став «великою людиною». Став капітаном. Шукаючи, як він казав, місця, він забрів був до Українського Червоного Хреста, що обслуговував полонених і містився на тій же головній вулиці, і там зустрівся зі знаним полковником колишньої, ще революційної, Української Армії, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопоті. Йому доручили організацію батальйону не то війська, не то поліції з українських хлопців, але він не знає ані одного слова по-німецьки, а тут весь час приходиться мати діло з німцями. Яків висловився, що, може б, він міг щось тут допомогти. Він міг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче погодився. Якова негайно представили німецькому капітанові, що відав цією справою, і, по годині розмови з ним, Яків став сам «капітаном». Німецький капітан був ним просто захоплений. Такий «керль», така сила, така інтелігенція, такий фахівець! Яків буде не перекладачем, він буде вишкільним інструктором! Але ж, виправдувався Яків, він всього-на-всього кіннотник. Нічого! Тепер війна! Передусім він вояк, а це — головне!

Якова запросили до німецького офіцерського касина, з ним пили, з ним співали, він знає багато військових німецьких пісень, він знає «Ді штрасе фрай ден бравнен батальйонен», він дотепно й цікаво розмовляє, він може вести дискусію про Мольтке, Бісмарка… Чудово!

Другого дня Яків одягнув дуже ефектовну уніформу з литовського військового сукна із тризубчиком на круглому кашкеті. Виглядав хвацько, німецькі офіцери віддавали йому честь, приймаючи за представника якоїсь чужоземної військової місії. Його нарешті з «капітана» підвищили в «майори», а з огляду на міцну, мов вилиту, поставу додали титул «залізний». «Залізний майор Палаба», — як казали його численні німецькі приятелі.

І став він відомим не лише у німців, але й у своїх. Його почали запрошувати до організацій, на засідання, на наради, його питали, з ним радились, його слухали. Він став зв'язковим між окупаційною армією і місцевими урядовими чинниками. Його посилають в делегації, він робить інтервенції, він вимагає полегш, помагає скривдженим.

А разом з тим Яків лишився у Зільберів.

Причин для того багато, а головна з них та, що Зільберів мають, як і всіх їх одновірців, перевести до загального місця, призначеного для них і названого «гетто». Почувши це, Зільбери, як були, гуртом кинулись до Якова. Старий їх патріярх Герш нічого не говорив, він лише стояв, похилий, немічний, і слухав. Мовчали також його жінка і сваха. Зате говорили дочки Рівка, а особливо Шприндзя.

Шприндзя не говорила, а кричала:

— Я не жидівка! Я ніяка жидівка! Яке моє діло, що мої батьки породили мене такою! Чого вони від мене хочуть?!

— Дурна! Схаменись! — так само кричала на Шприндзю її сестра Рівка: — Хто тебе питає, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш їх? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?

— Сама ти дурна! — верещала Шприндзя. — Ні до якого гетто я не піду! І ти не підеш. І батьки наші не підуть!

— І це зветься сестра, — казала на це, звертаючись до Якова, Рівка. — Говори з такою. Вона сама не знає, чого хоче. До гетто не піде, тут не може бути, а куди піде? Куди? Ну, скажіть? Куди? У землю?

Очі всіх п'ятьох були звернені на Якова. Всі дивилися на нього як на порятунок. Яків бачив ті їх погляди, йому було ніяково, він не знав, що має зробити, він не бачив ніякого виходу. Нарешті, він знав дуже добре закони, що керують цією справою, і знав відповідальність, що за цією справою зловісно ховається. А разом перед ним п'ятеро, ба шестеро, бо ж там десь уже, мабуть, невинно спить їх найменший, Мойше. Шестеро живих людей. Нічого нікому не винних людей. Просто людей. Що може їм помогти? Як помогти? Вогненний, дикий, з відблиском сліз люті погляд Шприндзі, скерований просто на нього, вимагає: «Поможи! Ти можеш!» Згаслі, байдужі, овечі погляди Герша, Малки і Сури, здається, мовчать, але їх мовчанка лежить на сумлінні Якова, мов тяжкий камінь. Одинока Рівка якась звичайна, ніби вона прийшла купити копу яєць або продати старі черевики, — зберігає присутність духу і піддає думку, що під їхньою ж хатою є дуже добрий, глибокий і широкий льох, що там можна поки що примістити батьків і малу дитину, що вона і Шприндзя будуть їх доглядати, а разом ходити на роботу до різних урядів. Це можна. Це єдиний вихід. Аби тільки погодився на це Яків і аби ніхто про це не довідався зі сторонніх людей.

На тому льоху й зупинилися. Ніхто не перечив. Позносили туди ліжка, поставили якісь інші меблі. Старі — Герш, Малка і Сура, — а також малий Мойше зійшли туди і там залишились. Тільки маленька свічка освітлювала їх невеличкий простір. Вони лишились там надовго… Можливо, назавжди, їх мешкання нагорі спорожніло. У ньому залишився тільки Яків на постійно і Рівка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рівка має свої плани. Вона хоче бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона, зрештою, щось уже має на думці, вона дасть собі раду.

Яків ліг того вечора дуже пізно і не міг одразу заснути, дарма що завтра має рано вставати. Не бере його ані том Момзена, ані радіоапарат з якимсь пізнім, далеким, з Берліна, концертом. Він думає, і його думки дивні, незвичайні і нелегкі. Якось ніби йому соромно, ніби він робить щось недобре, ніби чогось боїться. Таке дійсно вийнятково незвичне становище, що йому годі знайти якесь зрозуміле виправдання. Мимохіть думки його линуть у далеке минуле, чомусь пригадує собі дитячі роки, коли ходив до народної школи і носив у заяложеній торбинці потріпані книжки, а між ними одну в сірій полотняній оправі, що на її першій сторінці великими чорними літерами було написано: «Старий Заповіт». Йому пригадались малюночки у тій книзі, що представляли людей у дивному одязі, з різними під ними написами: «Вигнання Адама з раю», «Приношення в жертву Ісаака», «Запродання Йосипа братами до Єгипту»… Нарешті пригадується довга, хвилююча історія людей, що йшли через світ

1 ... 5 6 7 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чого не гоїть огонь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чого не гоїть огонь"