Читати книгу - "Одиниця з обманом"

весь час намагалися підкреслити, що вона все-таки «баба» (хоч, правду кажучи, у футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто.з хлопців). Але такий уже хлопці народ — не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні достоїнства.

Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява!

А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вербі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи гру:

– Чого стала, пасешся, гава-роззява! Хоч вони їй зовсім не заважають.

Дівчаткам, звичайно, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакт у неї був лише з двома дівчатками у класі — з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.

Галочка Білан і Светочка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками — наче

невагомі. Здається, тільки дмухни на них — і вони полетять.

Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки — геть у квіточках і перебивних картинках.

Галочка й Свєточка уособлювали в собі все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.

А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного «А» класу Гришки Гонобобеля.

Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки — вибивав у них з рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав перебивні картинки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі додому.

Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.

Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав, з них банти і, регочучи, втік.

Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі і тихо здрюмсали.

Макароніна підскочила до них:

– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому... Ех ви,— тюті-матюті!..

Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками.

На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:

– Якщо ти, пігмей, ще раз зачепиш Галочку й Свєточку,— я зроблю з тебе тюфтелю!..

– Що-о?!. — густо почервонів Гришка Гонобобель.— Нещастя захотіла?!. Ану кульгай звідси! — і штовхнув Макароніну в груди.

Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.

Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:

– Хлопці! «Ашники» наших б'ють!

І вмить як з-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.

Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешники» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного «Б» класу. Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.

Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трошечки підфарбовувала його.

Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.

Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності і обов'язку. А Макароніну з ними — гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.

Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звичайно, не могли їй відмовити.

Так було й того вересневого дня.

Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшися купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули — де хто відпочивав, що з ким траплялося.

Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» — зітхали заздро хлопці.

– А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.

– На яку каланчу? — вирячився Валера.

– Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу «Виноградар». Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!... Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..

Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:

– Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..

– А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:— І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...

– Значить, все! їдемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?

Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.

– Я...мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.

– А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.

Було видно, що обидва збрехали. Але збрехав і Льоня Монькін:

– Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла.

Просто незручно. А то я б... я б!..— він ударив себе в груди.

– А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести,—