Читати книгу - "Казки Лірника Сашка"

хто ти і хто тебе зачарував, а тільки виходь за мене заміж.

Маруся і каже:

- Вийду. Та не можна нам вінчатися і сім років у церкві бувати.

Панич погодився. Стали вони жити, от у них уже і діти є, але панич сумний ходить, бо ніхто до них у гості не заїде, до себе не покличе, та й знатися не хоче, бо вони невінчані живуть і в церкву не ходять. Став панич Марусю вмовляти:

- Давай повінчаємось, та давай повінчаємось.

Так уже вмовляє, що ніяк не відмовиш.

— Добре, — каже Маруся. — Тільки дозволь мені додому навідатися перед вінчанням.

Запрягла Маруся у бричку коней та й поїхала. Батьківську могилку провідала і до знахарки старої заїхала. А та вже її давно чекала. Дала вона Марусі пляшечку і сказала, що робити треба.

І от уже збираються гості на вінчання. З усієї округи пани з’їхалися — і з Гуманя, і з Христинівки, і з Бабанів. Навіть із Києва сам архімандрит приїхав. Сідають гості в карети і брички і їдуть всі до церкви на вінчання. Дивиться Маруся — дорога навкруги міняється, у ліс звертає, трава сохне і жовтіє, дерева чорніють і гілки корчаться. Доїжджають вони до церкви — а церква на очах у них у землю вгрузає, чорніє, і хрести з неї пропадають. Бачить Маруся, що це та сама церква страшна, а гості ніби того і не помічають.

Заходять всі до церкви, а там на вікні Марусин суджений сидить і ніжкою в червоному чоботі хилитає. А далі махнув рукою — і всі гості на камінь обернулися. Навіть архімандрит із Києва каменем став. Тільки Маруся одна-однісінька серед церкви стоїть.

- То що, Марусечко, тепер скажеш?

Не втекла від мене? То ходила ти за мною?

- Ходила! — каже Маруся.

- А в церкві була?

- Була!

- А мене бачила?

- Бачила!

- А що я робив?

- А покійника їв! — Сказала це Маруся, пляшечку, що бабця дала, вихопила і на чорта хлюпнула!

Як зайнявся він синім полум’ям, як осипався чорним попелом, де не взявся вітер, подув — попіл розвіяв.

Тут все наче від сну встало: і церква стала, яка була, і гості, й архімандрит на людей перетворилися.

Тільки тоді Маруся і змогла розказати, що з нею трапилося.

Повінчалися вони нарешті з паничем і щасливо зажили. А Маруся відтоді нікого не боялася, що і вам наказувала.

КАЗКА ПРО СИЛУ ХАРАКТЕРНИЦЬКУ, БОГАТИРЯ АХМЕДА І ГРИЦЬКА КОБИЛЯЧУ СМЕРТЬ

(казка — пісня)

Далеко ще було Грицькові до справжнього козака. Ні в поході не побував, ні в море на чайці не сходив. Навіть прізвиська — імені козацького ще не здобув. Так і звали його поки що — Грицько Прізвиськанемає.

Сміялися з Грицька в курені:

— Гляди, хлопче, щоб тебе часом Їжачком, чи Зайчиком не назвали.

А все тому, що, бувало, Грицько їжачка у степу підбере і молочком напуває. Хіба ж то козакові личить? От якби уміти шаблюкою так вертіти, щоб дощ голови не замочив, чи бойового гопака так садити, щоб ляхів-гусарів з коней ногами збивати. Я вже не кажу про характерників січових. От би Грицькові тої науки характерницької вивчитися! Щоб і він міг ворогам очі відводити, на вовка обертатися чи кулі рукою ловити, як отой Федір Вовк-характерник січовий.

Розповідали на Січі, що якось турки козацький табір обложили, а у запорожців і кулі скінчилися — немає чим боронитися. Тоді Федір одяг свою бурку чорну, виліз на воза, та й давай над турками насміхатися! Як почали яничари стріляти у нього, аж грім степом котиться! А йому й байдуже. Злізе Федір на землю і з бурки своєї кулі яничарські сотнями витрушує, а далі знову на віз вилазить кулі ловити. Так і відбилися хлопці від турків їхніми ж кулями.

То Грицько таки впросився до Федора Вовка в науку. Та що з того — не відкриває таємниць своїх Федір, все вуса свого крутить посміхається.

— Прийде час, і ти характерником станеш, — каже.

Коли ж то буде? От якби зараз…

А поки що вартують Федір з Грицьком на степовій хвігурі-вежі — стежать, чи не йде орда на Україну. Тільки побачать, зразу ж підпалять бочки смоляні на високих стовпах. І потягнеться до неба дим чорнезний. Далеко його в степу видно. На сусідній хвігурі побачать, теж смолу запалять. На наступній-теж. Зразу ж запорожці про напад дізнаються і приготуються, щоб орду відбити.

Та цього разу не летить вороння чорне по небу, не суне орда степом. Тільки один чамбул-загін татарський скрадається балками — двадцять вояків пробираються до козацької хвігури. А веде їх не хто небудь, а сам Ахмед, найкращий татарський воїн.

Хто спритніше за всіх арканом дикого коня ловить? Ахмед.

Хто стрілою шуліку вціляє? Ахмед!

Хто, коли на поясах бореться, усіх перемагає? Та Ахмед!

А хто шаблюкою своєю кривою від десятка воїнів відбивається? Та Ахмед же, Ахмед!

А ще Ахмед співцем був неабияким. Ото сяде ввечері на кошмі, а татарчата так і обліплять його та слухають, як він їм пісні співає, на кобизі граючи. Отож Ахмед і возив у тороках із собою крім лука ще й кобиз свій вірний.

Немає кращого за Ахмеда богатиря у хана кримського.

Через те і послав хан Гірей Ахмеда захопити варту козацьку щоб не встигли запорожці вогонь запалити та своїх побратимів про небезпеку попередити.

Хоч як вартували Федір із Грицьком, а таки не вгледіли, як із ковилу татари вислизнули. Засвистіли стріли татарські. Та недарма ж Федір Вовк характерником був. Устиг він Грицька собою від стріл затулити. Двадцять стріл кругом Федора у землю вп’ялися, а двадцять першу не зміг відвернути Федір — бо зачарована та стріла у Ахмеда була. Срібний кінець у стріли тієї, а в ньому пшеничне зерно сховане. Влучила стріла у Федора — тільки й устиг він Грицькові крикнути:

Пали вогонь!

Шугнув Грицько по стовпу нагору як вивірка. Не встигли татари ще раз луки нап’ясти, аж загорілося полум’я, загуготіло, дим до неба піднявся.

Стягнули татари арканами Грицька, а він тішиться, що встиг братчиків попередити.

Лютий Ахмед — ні з ким не говорить, нагайкою бур’янам степовим голови колючі збиває, не знає, як ханові перед очі стати. Добре хоч козаків полонених з собою веде — це ж вони винні, що не вдалося татарам нишком на