Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не дуже охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обов'язки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на ад'ютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій організації. У половині квітня військовий клуб уже нараховував у своєму складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівняно значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з іншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвищим органом військового клубу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клубу). Всю практичну роботу провадила президія клубу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім інакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довір'я, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до різних демократичних інституцій та на з'їзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали принцип Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («поґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозиції провадити вибори по принципу Керенського. Психологія «ніжнєго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в президії був тільки один козак, та й той мав середню освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжче. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свого шефа, але на цей раз нам не повелося. Москалі повели одверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та інші «інородци» організовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що легальним шляхом наша організація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відіб'ється наш рух на внутрішньому життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла президія нашого клубу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу легальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телеграму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Києва виїхав голова клубу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже існувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний план; українські чоти одного «общерусскаго» батальйону мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в курені, а останні вже складали полк. Сотні та курені мали свою чергову лічбу. Були визначені й командири. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куреня він приписаний, і так само знати своїх командирів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небагато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми спільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.ін. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делегацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.

Зам'ятіна таки повалили. На місце його прислали з Одеси полковника Кондратьєва (москаль). 3 новим начальником залоги я не мав нічого спільного. На нових виборах до залогової ради переміг блок наших ворогів. На таврійському губерніальному з'їзді перемогли російські соціалісти- революціонери. Одне слово, ми не витримали наступу наших ворогів і повинні були зійти до ролі меньшости. В залоговій раді, в штабі залоги, в полках і ротах готовилися ліквідувати «раз'єдінітєлей, провокаторов, сепаратістов» та інших страшних людей, тобто нас. Не спали й ми. Мацько повернувся з Києва. Побув він у столиці більше тижня. Був і на Першому Українському Військовому З'їзді (5 травня), як представник нашого клубу. Мацько зробив перший звіт президії клубу, а потім у головних рисах про те ж розповів зібранню депутатів. Нас цікавив кожний факт, кожне слово, кожна думка, що походила з Києва, де повинен би бути мозок нації. Подібно до нервів, ми готові були передати в маси зарядження центру і самі прийняти участь у виконанню. Доходило до дрібниць. Питали:

— А який собою Винниченко? Петлюра? Міхновський? Ол. Степаненко?.

М. Грушевського всі вважали майже за генія. Хотілося, щоб там у Києві всі були геніями. І ми вірили, що там вони дійсно є. Але головного, якраз того, за чим їздив, не привіз Мацько. Не привіз ні директив, ні інструкцій, ні наказів. В новоутвореному Українському Генеральному Військовому Комітеті Мацькові тільки порадили: «Продовжуйте працю, як і до сього часу — організуйтеся». У Києві чи не хотіли, чи не вміли зрозуміти, що ми вже пройшли перший організаційний період, вже відокремили «наших» від «чужинців», вже знайшли себе: пройшли період, коли революційна маса сама стихійно організується і не потребує вказівок зверху; ми мусіли перейти в нову фазу боротьби за дальшу організацію, а боротьба, навіть стихійна, вимагає координації. Не знаючи ні остаточної мети, ні хоч би якогось загального плану, ми могли занадто сміливо виявити ініціативу і тим пошкодити загальній справі. Психологія революційних мас на початку боротьби є така, що вони вірять в існування загального плану. Ця доля не минула й нас. Ми вірили. Навіть у думках ми не хотіли припустити, щоби наші «національні проводирі» не мали ніякого плану. 3 того, що нас збиралися ліквідувати і що ми не мали наміру ліквідуватися, для нас було зрозумілим, що справа не обмежиться одними