Читати книгу - "Місто Боуган"

Діловому бульварі, руку дасте навідруб, що в нього є акції «Першого боуганського комерційного»; почуєте його в Пустці — й руку дасте навідруб, що він витесаний з болотяного торфу.

Старигань, скажімо прямо, в політику бавився.

Він підійшов до кола панельок, де засідала банда К’юзаків. Панок на ім’я Вилупок К’юзак чекав його на хирлявому зеленому клапті землі перед будинками, драматично прихилившись до вигорілої будки генератора. Він курив. Забачивши Стариганя, жбурнув під ноги недопалок і розтоптав, а тоді обидва обійнялися — по-чоловічому, коротко.

— Життя як? — спитав Старигань.

Прізвисько дісталося Вилупку недарма. Він дивився на місто крихітними, мовби пропаленими очицями на широкому й рихлому, як каша, обличчі.

— Один хлопака мій розжився ранов сантиметрів на тридцять через цілі груди, — сказав він. — У Димополі.

— Ага, чув-чув про пригоду, — сказав Старигань. — Вилупку, він оклигає?

— Ну, по диско точно нескоро шастатиме. А це, містере Менніоне, небіж мій. Братчика мого синок, ага? Кровиночка ж? Братчик мій з глузду йок, а баба його глитає кінські транки, як цукерочки, січете?

Був він, Вилупок К’юзак, лисий і дебелий. На ньому була безрукавка, треніки і боксерські черевики — стандартна того сезону форма крутеликів з Висоток, а вуса — недоладно стилізовані під каліпсо.

— Я б тобі, Вилупку, порадив, якщо можеш, поки що в бій не кидатися.

Менніон говорив тихо, щоби заспокоїти співрозмовника, та марно — Вилупок прагнув помсти.

— У Цибатого, містере Менніоне, нікого з хлопаків не підрізали. То хай Цибатий зарубає собі на лобі, що це йому легко з рук не зійде, ага?

Старигань кивнув із розумінням. Прихилився до будки обіч Вилупка К’юзака, й вони удвох втупилися у місто, що дихало внизу.

— У Боугані вже довгенько триває Затишшя, — сказав Старигань. — Багатьох вкурвило б, якби воно пішло вітром, ага?

— Це шо, я шкелпом вимахував?

— Ти ж знаєш, що торгівлю димопільську тримає Гартнетт.

— Тятко Сус йому право дав, чи шо?

Старигань закотив очі.

— Давай не будемо сюди поки що втягувати Тятка.

Вилупок відіпхнувся від будки, сердито повів лопатками й повернувся просто до Стариганя.

— Я хочу, щоб йому от шо передали, і то одна нога тут, друга там, чуєш?

— Валяй.

— Ти йому так і передай, шо панельки за мене горою. У мене свої люди в кожному колі. І Макніс зі мною, й Кавана, й Гіні. Так йому й передай, шо час на репарації. Невинного хлопака підрізали, га?

— Вилупку, Вилупку, не буде ніяких…

— Репарації, Менніоне! Я ті кажу. Так йому і скажи, шо мусим поділить торгівлю димопільську по-братськи.

— А знаєш, що він мені скаже, Вилупку?

— Паняй.

— Скаже, що Вилупок К’юзак навмисне шле провокаторів у Димопіль. Йому потрібні мýчні, і він їх отримає, аби здобути перевагу, це ясно як білий день. Скаже, що в тебе кулаки чешуться порушити Затишшя.

— Шо, отак прямо і скаже?

І К’юзак повернувся йти. Ніби в нього корона на голові. Тож Старигань почав спочатку.

— Вилупку, тебе ж ніхто не просить підставити другу щоку, січеш? Просто скажи, що хлопака твій від рук відбився. Що вліз туди, куди не треба було.

— Це братчика мого малий, Менніоне. Братчик мій здурів, баба його слину пускає, нализавшись кінських…

— Та попустися нарешті, Вилупку. Давай, ти не будеш порушувати Затишшя, й ми кожен робитиме своє.

— Так йому й передай: я готовий сісти й обговорити, як ділитимем Димопіль.

— Сумніваюся я, що хтось щось ділитиме, Вилупку.

К’юзаків палець з обгризеним нігтем різко тицьнув його у груди, а потім:

— Якщо він хоче, щоб над Манівцями майорів його стяг, ну? Якщо він хоче й далі глитать устриці внизу в Томмі й лизатися зі своєю ненормальною косоокою бабою…

— Тільки не втягуй у це його жінку.

— Хоче й далі вітер цмулити? Значить, сяде як миленький і обговорить сраний поділ сраного Димополя!

Старигань заплющив очі. Найгірше бувало, коли хлопці набиралися зухвальства.

— То що, ти хочеш, щоб я пішов до Альбіноса з прямими погрозами, га?

Вилупок К’юзак посміхнувся так, як навіть хвойди по канавах не посміхаються.

— Ти йому скажи, що панельки за мене горою.

— Не роби цього, Вилупку.

— Що посієш, те й пожнеш, Стариганю.

— Так кажуть, ага.

— То, може, настав і йому час пожинати, січеш? Ходять тут чутки, що один чолов’яга вдосвіта йшов до нього…

— Оце цього самого ранку?

— Цього ж. На поїзді в центр приїхав.

— Ти про кого, Вилупку?

— Та про чолов’ягу, якого Цибатому не можна з ока спускати, от і все.

— Питаю, про кого це ти, Вилупку.

— Цибатий його як облупленого знає. І жона його знає, ага?

Старигань мовчки підніс долоню як попередження.

— Ти не перший, хто вирішив, наче Гартнетт ослабнув. Попередники твої годують зараз червів на могильнику.

— Ти просто передай, Менніоне.

Старигань кивнув і провів К’юзака поглядом. А той, пердун старий, харкнув гноєм і витягнув треніки з дупи. Старигань похитав головою і зітхнув — на Північних Висотках ніхто не вмів поводитися як належить.

Зимовий несупокій уже закипав. Проллється кров, і то скоро. Але й то правда — раптом зрозумів Старигань, — що занадто довге, занадто затяжне затишшя теж місту не на користь.

Не можна містові занадто довго противитися своїй природі.

Прохатарі в «Альядосі»

Над вулицею де Валери зійшло сонце, й освітило кожне високе вікно вулиці, й забілило, засліпило своїм позирком, перетворюючи їх на блискучі невидющі очі. Світло, здається, дробило на атоми саме повітря цього місця. Повітря тут було густе, морське, поживне. Здавалося, його можна хапати жменями. Хижоокі мартини фіґлювали в повітрі, кричали, сварилися, а вулиця внизу загусла від пообіднього життя.

Так, аж ось і вони: дебелорукі жінки та приземкуваті кремезні чоловіки. Ось вони йдуть — понурі ляхи та бабери з Манівців. Ось вони йдуть — модняві африканці й йолопи, що повиповзали з боліт. Ось вони — вітром гнані цигани й мадагаскарці, яких хвилями винесло на ці береги. Ось вони, жінки з Висоток, що спускаються 98 сходинками, аби купити жовту пресу, колготки й макрель, — адже на цьому трималося життя у панельках. Ось вони, костюмчики з Ділового бульвару, прийшли понюхати простішого життя. Димопільські лярви у перерві між напливами клієнтів переходять міст — випити кавуні, з’їсти тістечко у своїх пліткарських норах. Ті, хто набивалися у Стиляги, спацерували у найкращому одязі, вистукували ритм підборами. Всі сходилися до вулиці де Валери, саме тут перепліталися всі шляхи, і так, Логан Гартнетт теж прийшов з пообіднім припливом. Він тримався…

Як правитель.

Його холодна посмішка обшукувала вулиці, як промінь ліхтаря. Він відзначив усі знайомі