Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А татар?
— Татар так багато, як зірок у небі, — їх неможливо порахувати.
Потоцький замовк.
— Нехай усі збираються на раду, — наказав він.
— А що твоя милість накаже робити з цим русином? — запитав кат.
— Якщо він оговтається після тортур, то я дарую цьому хлопові життя, — відповів коронний гетьман.
Пан Потоцький у світлі смолоскипів зверхньо дивився на замученого козака, тому й не розгледів, як глузливо і презирливо блиснули його очі, але нещасний відразу ж заплющив їх, щоби не видати себе. Він зрозумів, що недарма терпів болісні тортури — коронний гетьман повірив у його брехню.
Уже зовсім стемніло, коли почалася ця військова рада. Ще недавно такі пихаті поляки тепер були страшенно налякані відомостями, вирваними під тортурами в полоненого козака. Більшість шляхти висловлювалася за те, що треба терміново відступати звідси. Козаки з татарами візьмуть їх табір в облогу, і вони всі безславно загинуть тут від голоду та спраги, а князь Вишневецький їх зрадив, так і не з’явившись зі своїм військом.
— Ми залишимося без їжі, — сказав Калиновський, — якщо завтра ж не почнемо наступати. Наш шанс вижити — розбити Хмельницького до підходу хана. Ми можемо це зробити, маємо вдосталь сил для цього. Якщо ми розіб’ємо їх завтра, то кримський хан не стане вступати з нами в бій, ми зможемо домовитися з ним та відкупитися.
— Ні! Солдати налякані! Який сенс покласти їх усіх тут, коли у хлопів сили все прибувають. Ми не Геркулеси, не маємо стільки Іолаїв, аби припікати цій козацькій гідрі її погані голови! — вигукнув Потоцький. — Набагато розумніше відступити, щоби зберегти і військо і Вітчизну. Адже Homo Sapiens non urinat in ventum![7] Ти, пане Калиновський, хоч розумієш, що, погубивши наше військо, ми наразимо Річ Посполиту на неймовірну небезпеку?
— Я розумію, що ми вже наражаємо її на небезпеку, бо знову відступаємо замість того, щоби воювати! Твоя милосте, ти мусиш дати наказ наступати! — твердо відповів Калиновський.
— Мушу? — Потоцький навіть підскочив зі свого крісла, оббитого малиновим оксамитом. — Мушу кому? Тобі?
— Ти мусиш зрозуміти, що відступом ти погубиш військо, яке здатне воювати! Ти просто зобов’язаний розпочати наступ! Ми вже завтра можемо здобути перемогу. Русинів не так складно розбити, як здається...
— Ти знову забуваєшся, пане Калиновський! — Потоцький навіть спалахнув від гніву. — Коли плебан у парафії, вікарій не має влади! Так і ти — мовчи переді мною! Я тут глава, я — коронний гетьман, а твоя доля — коритися мені! Як і всіх вас, тут присутніх! Завтра на світанку ми відступимо. Я наказую, чуєте всі, наказую залишити все зайве тут і на світанку відступати. Усім зрозуміло?
— Але куди ми відступатимемо? — несміливо запитав хтось.
— До Богуслава! Доставте хтось другого захопленого русина! — розпорядився Потоцький.
Коли привели полоненого козака, то коронний гетьман поманив його до себе.
— Ти бачив, що сталося з твоїм побратимом? — запитав він. — Ти хочеш розділити його долю?
Козак злякано подивився на гетьмана й заперечливо похитав головою.
— Ви, русини, гірші за свиней, коли вас починають катувати, відразу починаєте верещати голосніше, ніж вони! — глузливо і презирливо сказав Потоцький. — Так ось! Мені доповідали, що ти знаєш цю місцевість, бо народився тут. Якщо ти виведеш нас звідси до Богуслава, то я подарую тобі життя й навіть відпущу. Ти згоден?
— Згоден, твоя милосте, як не погодитися! — відповів козак.
— Як твоє ім’я? — гордовито запитав коронний гетьман.
— Микита Галаган, — скромно відповів козак.
Далі полонений козак розповів, що єдиним зручним і безпечним шляхом для відступу на Богуслав може бути тільки Горохова Діброва, оскільки вона захищена густим лісом, і татари нізащо не зможуть атакувати польське військо. А інша дорога хоч і проходить відкритою місцевістю, але більш небезпечна через тих же татар. Потоцький вирішив повірити русину, і тому було вирішено завтра, удосвіта, відступати через Горохову Діброву.
Ледь почало світати, як поляки вийшли зі свого табору, вишикували все військо у вісім рядів у формі чотирикутника, оточивши його возами, що були скріплені ланцюгами. Сам табір розтягнувся завдовжки на півмилі. Обидва гетьмани, які ще більше зненавиділи один одного після вчорашньої ради, похмурі їхали у своїх каретах. Потоцький очолював кавалерію праворуч, а Калиновський — ліворуч.
Прокрокувавши кілька миль, поляки, які безперешкодно покинули свій табір біля Росі, ужахнулися, коли на них із двох боків несподівано налетіли татари Тугай-бея й козаки Хмельницького. Однак ворог не зав’язував бій, а діяв наскоками, затіваючи короткі сутички, і зразу ж відступав, висотуючи поляків. Але ось нарешті показався рятівний ліс Горохової Діброви — тут вороги вже не зможуть атакувати набігами. Дорога, що петляла між стовбурів, була така вузька, що Потоцький із Калиновським змушені були змінити бойовий порядок руху — усе військо витягнулося в довгу вузьку колону. Але ось поляки досягли Крутої Балки. Ніхто з усього польського війська й помислити не міг, що для них тут уже приготовлена засідка.
Козаки терпляче сиділи в окопах, чекаючи гостей. Там само, в окопах, сиділи і Марко з Тимофієм. Біля них влаштувався Максим Кривоносенко. В очікуванні сигналу до атаки і знічев’я Максимко пустував та весело шепотів Маркові, показуючи на колону польської армії, що саме проходила повз них:
— Б’ємось об заклад, що я підстрелю он того жирного шляхтича, що під ним навіть кінь прогинається, просто в голову! На твій кинджал!
— Обійдешся! — шепнув йому Марко.
— Шкода тобі чи що?
— Кого? Поляка чи кинджал? — не зрозумів Марко, оскільки перед початком бою був зосередженим і серйозним, тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лицарі Дикого Поля. Том 2», після закриття браузера.