Читати книгу - "Тюті"

тільки в гуртожитку та ще на кукурудзяному полі в Криму чи під Кіровоградом.

Отож, і цього разу напередодні навчального процесу ми відвідали наше улюблене місце. Пошкодували, що не було з нами геологів.

— Алю, чого це ти така сумна і мовчазна сьогодні?

— То вам здається. Хоча причина для поганого настрою в мене таки є: я більше не буду жити в гуртожитку.

Намагаючись приховати свій розпач, ми в три голоси закричали: "Чому?!"

— Так треба...

Запала неприємна пауза. Зоя Михайленко спробувала розрядити напружену паузу псевдофілософською сентенцією: "Кожна людина суверенна і має право чинити так, як їй заманеться".

Отож, до пам'ятника Шевченкові ми йшли понурі й небалакучі...

Як добре замислитися, то можна дійти висновку, що людям бракує якогось почуття орієнтації, такої, скажімо, що властива бодай птахам. Через те люди нерідко помиляються, зокрема, роблячи ставку на ту чи іншу людину, надаючи надмірного значення тій чи іншій пригоді, ситуації тощо. Саме це відбувалося на наших очах з Алі-ною Колосовською. Але зрозуміла вона це, як і ми, набагато пізніше. Так чи йнак, а незабаром Аліна зникла з гуртожитку. Наші зачіски стали сторчма від звістки, яку принесла Зоя: Колосовську переведено на заочне відділення, з огляду на одруження з її викладачем і наміром виїхати до Сполучених Штатів Америки, куди мають вирядити її чоловіка, призначеного членом одного з консультативних комітетів у ООН.

"А як же птах, що линув у небесну блакить і ніжним клекотом вабив за собою?" — промимрила я собі під ніс.

А тим часом доленосний жовтень був уже не те що за горами Уральськими, а простісінько на порозі. Геологи повернулися з експедиції...

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Гуртожиток завмер. Гуртожиток знав, що Аліни тут уже давно немає. Але цього не знав геолог Садиков і вже не своїм голосом заволав:

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Треба щось робити. Мало не босоніж біжу по сходах, на вулицю.

— Не кричіть так, заради Бога!

Садиков усе зрозумів. Згадав учорашній сон у потягові, повний солодких мрій, і з розпачу вдарив об асфальт торбою з любовно збираними, дбайливо виколупуваними з твердих скельних порід камінцями небаченої краси. Запала ніякова пауза. Здалося, ніби мене відхльоскали по лицях мокрим рушником. Садиков похилив голову. Засмаглий, аж чорний, міцний і завеликий проти мене, стояв геолог, мов одиноке дерево без листя у безмежному полі. Потім довгасте, трохи вилицювате, схоже на азійське обличчя рішуче скинуло маску напруги, Садиков ступив крок до мене і проказав:

— Візьміть, хай це буде вам.

Я й не завважила, коли він підняв торбу з асфальту, а про себе подумала: "Може, це якийсь добрий знак?" І щось тепле приємно промайнуло десь біля серця.

З того недобровісного ранку Василь Садиков у гуртожитку не з'являвся. Ми відчули порожнечу і деяке відчуження з боку геологів. Між нами немов постала невидима стіна. Ніхто нікому нічого не докоряв, але ми начебто почували за собою якусь провину. На кілька місяців навіть пропала хіть до танців. Найначитаніша з нас Зоя вирішила почати виводити нас із кризи.

— Я, — каже, — десь прочитала, що чоловіки, зазнавши першого кохання, переконані, що воно й останнє, а наразившися на останнє, упевнені, що воно перше. У Садикова, дівчата, все попереду.

Нас це начебто трохи заспокоїло, і ми знову посунули до Підвалу. Молодь — є молодь... Заходимо... Зирк — стоять двоє очкариків. Журналісти. Увесь вечір так і простояли, ні, простовбичили у кутку, склавши руки хрестиком. На жоден танець нікого не запросили. "Мабуть, не вміють. Чого ж тоді приперлися?!" Коли раптом підходять до нас (ми завжди купкою стоїмо), і той, що худий і довгий, голосом заступника секретаря парткому Цвєт-кова (тобто таким розумним чи менторським тоном) каже:

— Годі вже вам, дівчата, підлогу протирати, човгаючи ногами під "Ріо-Ріту". Приходьте завтра до зали клубу на усний журнал "Новини дня". Буде цікаво". І злиняли.

Піднявшись до себе в кімнату, ми трохи подискутували, а поскільки перебували в духовному вакуумі після розриву з геологами, одноголосно вирішили піти. І відтоді наша кімната не пропускала жодного випуску "Усного журналу", який завоював небачену популярність і серед студентів, і серед викладачів. За відсутності сучасних архівів, ЗМІ та інтернету, за того демагогічного мотлоху в суспільстві "Усний журнал" був цілющими ліками з живим голосом, живими цікавими людьми. "Огляди міжнародних новин з Г.М.Цвєтковим", хто їх не пам'ятає?! А четверта сторінка журналу — відомі поети й прозаїки, і то не тільки університетські, актори київських театрів, майстри спорту і на закінчення — кіножурнал з життя нашого університету.

А від Аліни Колосовської ні слуху, ні духу. Люди, як водиться, не озиваються у двох випадках: або коли їм дуже добре, або навпаки, коли дуже погано. "В Аліни не може бути погано", втішали ми себе в думці. Принаймні ми бажали цього. А тим часом... Одного вечора, доїдаючи смачний дуюн (передачу з дому) Клави Доцик, ми обережно запитали нашу подругу-молда-ванку:

Вієчко, тільки ти не ображайся, це правда, що ти навідуєшся до професора Минка?

— Хто вам таке набалакав? Я навіть не знаю, де він мешкає.

— Та ти ж їздила до нього додому, коли писала курсову роботу, — впіймали на слові.

— Не знаю! І чого ви причепилися до мене? — В чорних, гарненьких очах зблиснула волога.