Читати книгу - "Роза Вітрів"

морозилці. Єжи так і не прийшов на ніч. Не явився і наступного дня.

Я вже не витримала і зателефонувала на третій день, дізнатися, чи не сталося чого.

— Ти зна-айшла роботу, чува-ак? — спитався він.

— Не.

4

Я купувала журнали з вакансіями, сиділа на телефоні, носила писані від руки СV — безрезультатно. Ніхто у мене не вірив. У лису дівчину з кришнаїтським наплічником.

Потім недобрий вітер приніс Єжи. Він без тіні злості заявив, що з такою бомжацькою торбиною мене ніхто ніколи не візьме на роботу. Про зачіску жорстоко промовчав. Певно, жалів мене. Це я після нього таке собі наробила і час від часу підстригала до восьми міліметрової довжини.

Єжи не затримався надовго. Він склав якісь пожитки до шкіряної сумки та попрямував до дверей.

— Ти куди? — нервово спитала я, мені було тоскно і мулько в цій нашій майстерні на самоті.

— Забира-аюсь... і даю тобі свободу на твоїх за-аконних метрах,— рвучко обернувся до мене він, зробив кілька кроків задкуючи, схилив набік кудлату голову.

Я спробувала впіймати його словами:

— Єжи! Ти пишеш?! — Мене це питання гризло, я боялася, що не встигну його поставити. Не зможу його поставити.

— Ні. А на-ашо? — примружився, труснув вогнем й пудом подув геть.

Я визирнула у вікно. На нього хтось чекав у дорогій спортивній машині. Тільки-но Єжи застрибнув до салону, як авто зі скреготом зірвалось.

Я ж знову гепнулась у крісельце й закурила. Горло давило почуття жалю до себе. Мені вже млосно і тужно тут від самотності.

Ну, чесно, дурепко, на що сподівалась? Чого чекала?

■

Я жбурнула кришаїтський наплічник до смітника.

За півгодини дістала його, розуміючи, що не маю іншої альтернативи. Хіба що ходити на співбесіди з поліетиленовим кульком із супермаркету.

Тоді ж я чітко, як на цифровому фото усвідомила, що ще кілька днів отакої тиші, і до мене можна буде викликати санітарів.

Тому нашвидкуруч зібралася й попрямувала до клубу, де мали виступ мої знайомі.

Після концерту я натхненно подалася на вокзал, придбала квиток на найближчий потяг до Мукачева, забігла до майстерні по рюкзак зі спальником, і за кілька годин м’яла своєю дупцею сидіння плацкартного вагона, розглядаючи супутників, тихо сварячи себе за свою втечу. Але інакше я не могла. Мої легені відмовлялися приймати повітря.

До Мукачева я так і не потрапила. Вистрибнула у добре знайомому Воловці, впіймала сільський автобус, кілька днів вешталася горами, ночуючи по хатах, куди можна таки напроситися, особливо у районах, віддалених від навал щедрих туристів.

Верталася додому до Києва трьома електричками — це такий особливий маршрут: через Львів і Здолбунів. Погостювала і там, і там по кілька діб.

5

В майстерні на мене чекав Єжи.

— Я прийшо-ов — тебе нема,— заявив він, розвалившись на матраці, який за допомогою простирадл у дельфінчики я переладнала на своє безрідне ліжко.

— У гори їздила.

— Ааа... а я щойно з Єги-ипту,— усміхнувся він, мов кіт, стежачи за моїми реакціями. Якось занадто уважно стежачи. Невже мої реакції настільки важливі? Чи ти хочеш щосекунди переконуватися у тому, що справляєш вірне задумане враження?

— Рада за тебе. А хіба туди їздять на кілька днів?

— ...Ну, зна-айшла? — ігнорує він моє запитання.

— Що саме?

— А-або роботу, або багате-енького кобелька? — шкіриться.

— Ні. Зате ти, бачу, знайшов собі багатеньку сучку. А чи кобе-елька? — розмотую з шиї в’язаний шарф, стягую чоботи. У Єжи улюблена забавка — виводити мене з себе, доводити до сказу.

— Ні, ми-ила, нічого ти не розумі-ієш...— повільно і розмаяно тягне він паузи і хрипкі звуки, що спливають із богемного горла, зрідка посмоктує сигарету, тримаючи її двома пальцями. Випускає дим рівно, ніби цілить ним у мене воєдино зі своїм прямим брутальним поглядом.— Мені секс набри-ид, для мене в ньому більше немає нічого ці-ікавого, нічого ново-ого...— Струшує попіл на підлогу, ледь ворухнувшись. По-звірячому вільно розвалився на ліжку, зігнувши одну ногу в коліні, заклавши руку за голову, зануривши її просто у волосся, а права з сигаретою ліниво звисає. Стовідсотково вловлюю тут вплив Мікеланджело. Жалкую, що не маю зараз камери — настільки досконала, живописна, кіношна постановка. Якби я колись знімала фільм або писала книжку, то стовідсотково включила б цей момент. Цікаво, як довго він репетирував перед люстром?

Я нічого не можу із собою зробити — усміхаюсь. Якось навіть ніжно.

— Не стоїть вже? — тихо питаю.

— Що-о?! Я не дочув, повто-ори ще раз.

— Нічого, милий,— так само лагідно усміхаюсь, ховаючи підстьобку за пальцем, який злегка прикусила.