Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Мабуть, Доля виконала моє прохання. Краще б вона залишила мені красу, а вже з гординею я б і без неї впоралася», — з прикрістю подумала Злата і, повернувшись до батька, різко вичитала отетерівшого старого.

— Ну що ти тут топчешся? Що, і крамницю ще й досі не відкрив?

Бакалійник, згорбившись, поплентався з кімнати. Златі стало шкода старого. Вона хотіла було кинутися до батька й обійняти його, але передумала. Прикрість і розчарування дівчини були такими сильними, що вона вирішила більше ніколи не дивитись у дзеркало й віднесла його до комори.

Збігали дні. Поступово сусіди почали помічати в своїй улюблениці зміни.

— Злато, допоможи мені пошити нову спідницю, — просила подружка.

— Сама вчись. Уже на виданні, а руки — крюки, — грубо відрізала Злата.

— Злато, допоможи рахунок підбити. Щось не сходиться, — попросив якось сусід.

— А голова навіщо, туполобий? — почув він у відповідь.

— Злато, зайшла б з моїми онучатами посидіти. У мене від них голова обертом йде. Бешкетують — просто горе, — покликала сусідка.

— Виховувати треба було, а не по гостях вештатись, — відмовилась Злата.

Минув ще якийсь час. Плечі Злати розпрямилися, ластовиння щезло, волосся стало густим і золотавим.

Одного разу Злата зайшла до комори й, випадково побачивши себе в дзеркалі, застигла зачудована. Вона дивовижно покращала. Дівчина повернула дзеркало до своєї кімнати й по кілька разів на день, завмираючи, дивилася в нього, кожного разу помічаючи, що стала ще кращою.

Парубків тягло до бакалійної крамнички, як мух до меду. Цілісінькі дні біля прилавку юрбились відвідувачі: хто за коробкою сірників зайде, хто за понюшкою тютюну, але дівчина таких покупців не дуже полюбляла.

— Діла на копійку, а балачок на карбованець. Сама лише морока, — презирливо кривилась вона.

Злата продовжувала розквітати, як ніжна троянда під променями літнього сонця. Усе в цій дівчині видавалось досконалим, але справжнісіньким дивом було її волосся. Коли вечорами вона розплітала тугі коси, волосся виблискувало на її плечах, мов хвиля чистого золота. Люди по-різному пояснювали неземну красу дівчини, але всі доходили думки, що без чарів тут не обійшлося: дуже вже змінився норов Злати. Подейкували, що в обмін на красу вона віддала свою ангельську душу. Ніхто більше не називав її колишнім іменем, а прозвали її — гордівниця. Проте вона не звертала на це уваги, з презирством дивлячись на всіх, ніби вони були лише пилюкою під її ногами.

Розділ 6
Пиром та завесіллячко

Частіше за інших до крамнички навідувався сусід Іван. Вони зі Златою приятелювали з дитинства. Батько Івана був відмінним кравцем, і син перейняв його майстерність. Жили вони заможно, і бакалійник думав, що про кращу пару для дочки й мріяти нічого. Одного разу вранці, коли весь трудовий люд був на роботі, Іван зайшов до крамнички.

— Чого це ти зранку приволочився? Може, сьогодні Свята неділя, чи в тебе справ немає? — запитала Злата, побачивши його.

— Не дивись на мене суворо. Не за покупками я прийшов, — сказав парубок. — Немає мені без тебе життя на світі божому. Дозволь до тебе старостів заслати.

— Старостів? — дівчина зміряла парубка льодяним поглядом і зайшлася сміхом: — Ой, насмішив. Буду я шило на швайку міняти: бакалійний прилавок на голку з наперстком. Ти очі маєш, чи взагалі осліп? Невже ти думаєш, що я зі своєю красою за першого стрічного піду?

— Який же ж я перший стрічний? — остовпів Іван. — Ми росли з тобою разом, і батько твій не проти.

— От з батьком і йди до шлюбу, а я поки що заміж не збираюсь, — відрізала красуня.

Осоромлений, Іван вискочив з крамниці. Невдовзі він одружився з привітною дівчиною, купив хату в іншому кінці міста й переїхав туди з молодою дружиною.

Засмутився бакалійник, але дочці вже не дорікав. Їй з чоловіком жити, їй і вибирати. Почали Злату інші парубки сватати, але кожен одержав відмову й образливі насмішки. Поговорили між собою нещасливі женихи та дійшли такої думки: дівчина, безумовно, красуня яких немає, але ж краса — тільки для очей, а з гордівницею жити — біду бідувати.

Подружки Злати одна за одною виходили заміж. Одного разу пройшла чутка, що приїхав Степан і засватав Поліну. На весілля скликали всю округу. Почувши про Степана, Злата згадала далеку вечірку й захотілось їй поглянути на кривдника.

Весільний поїзд повернувся з церкви, гості посідали за святкові столи, й бенкет розпочався. Весілля було саме в розпалі, коли двері відчинились і до хати зайшла Злата. Розпущене волосся, перехоплене блакитною стрічкою, огортало дівчину золотим ореолом, і вона була схожою на чарівне видіння. Степан дивився на неї мов зачарований. Як йому було впізнати у цьому небесному створінні «козлину королеву»? Злата посміхнулась — і молодий забув про все на світі. Казкова красуня ніби причарувала його. Степан підійшов до гості й зазирнув їй у вічі:

— Ти підеш зі мною до танцю?

— Чому ж не