Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

мені дай відповідь. — дійшла черга і до мене. А питання мені задала Інга. Я боявся її запитань, я просто подумки молився, щоб вона не торкнулася моїх найпотаємніших секретів. — Ти любиш лазити по деревах? — спитала вона, при цьому вона, не кліпаючи очима, дивилася мені у вічі.

— Люблю. — відповів я. — Також, не відводячи очей.

– І що ти там робиш? На цих деревах. Невже звідти краще чути і краще видно?

— Набагато краще, навіть краще, ніж ти собі можеш уявити, особливо, якщо побачити і почути можна лише звідти.

— А, що, хіба немає інших способів? — не вгамовувалася Інга. Я зрозумів, що мої таємні лазіння по деревах навпроти її будинку зараз стануть загальним надбанням.

— Це, дивлячись для чого. Якщо слухати Баха, то місць і способів багато, якщо просто підглядати за дівчиною, що готується до сну, то це найкраще місце.

Тут всі засміялися, а Інга продовжувала дивитися прямо мені в очі. За кілька людей від мене сиділа Ритка і дивилася то на мене, то на Інгу. Коли сміх затих, Рита сказала:

— Або ми чогось не знаємо, або хтось чогось не договорює. А це порушує правила гри. І при чому тут взагалі Бах? Антоха, ти що, знаєш, хто такий Бах?

— Та він все вірно відповів. — випередила мене Інга, не давши мені змоги відповісти. — А тепер я відповім. Я ось також люблю лазити по деревах, чесно. Хоч я і дівчинка, і батьки мене з дитинства віддавали то на музику, то на танці, але я все одно неодноразово видералась на дерева. На деревах завжди можна знайти чудове місце, звідки видно хлопчачу роздягальню в спортивній школі. Шкода, що там в душових зафарбовані вікна.

Всі знову засміялися, окрім мене, Рити та Інги. В ту мить я зрозумів, що Ритка і Інга не розмовляли один з одним не тільки через музику, була ще якась причина.

У цей момент рипнула хвіртка, і до нашого столу підійшов батько Рити.

— А ось і обіцяний сюрприз, — сказав він, і з-за його спини вийшла Марія Петрівна, наша класна керівничка. Ми були її першим класом після університету. Відразу після закінчення універу її призначили нашим класним керівником, і ось вже чотири роки ми жили, як одна сім'я, а вона була для нас, як Мері Попінс. Ми її так і називали між собою. І хоч ми її дуже любили і поважали, але ніхто не очікував побачити її тут. Напевно, я один був радий її появі, бо з’явився шанс, що обстановка зараз трохи розрядиться.

— Ну, що ж ви замовкли? — вона присіла біля мене і взяла в руку пляшку шампанського. — Та не переживайте так, сьогодні я не ваша класна керівничка, не вчитель, тож, можете розслабитися. А щоб ви мені повірили, давайте я вам сама наллю шампанського. — і вона розлила шампанське по келихах. Але ніхто не смів навіть доторкнутися, і тоді вона сказала, — Ну, з закінченням навчального року. Вітаю вас всіх. Тепер ви всі дев’ятикласники. — встала і випила до дна. — Та не бійтеся і не переживайте, давайте відпочивати разом. І, до речі, я знаю про вашу гру і можу зіграти з вами.

— Ну, Маріє Петрівно, тримайтеся! — зашуміли всі.

— Але, я б хотіла, щоб своє питання мені поставив Антон. Ти ж не проти, Антоха? — вона повернулася до мене і схилила голову, як звичайна дівчина. І хоча їй було вже двадцять шість, вона завжди намагалася бути з нами на рівних. — Ну, то що, Антоне, я готова.

— Зате я, Маріє Петрівно, якось не готовий. — видавив з себе я.

— Та ти останнім часом завжди не готовий. Ні з мови, ні з хімії, ні з фізики, добре, хоч по літературі ще не зовсім скотився. Може б, Інга з тобою влітку позаймалася або Рита?

— Та, потрібне мені це навчання влітку, Маріє Петрівно… А ось в новому навчальному році… — я зробив паузу і подивився на своїх однокласників. — Я обіцяю, що з нового навчального року буду вчитися тільки на відмінно, і поведінка у мене буде теж відмінна! Чесне піонерське! — я встав з-за столу і віддав піонерський салют.

— Сідай, піонер. Відмінно від чого? Чи відмінно від нормального? І не ухиляється, давай, питання вже придумав? Тільки дивись, якщо запитаєш якусь гидоту, то сам на неї і будеш відповідати.

— Та не буду я про гидоту, чесно, Маріє Петрівно. Мені от цікаво просто, та й усім, напевно, теж. Чому, Маріє Петрівно, Ви сама красива жінка в школі, та й не тільки в школі, за Вами і фізрук наш, і директор бігає, а Ви все незаміжня, все сама та сама?

— Антоне! — крикнула Ритка. — Ти що, зовсім з головою не дружиш? Ти що таке питаєш у Марії Петрівни?

— А що я такого запитав? — здивувався я.

— Та нічого такого… Думати треба перед тим, як говорити щось.

— А ти знаєш, Ритулька, що правила цієї гри для всіх одні й ті самі. І, якщо людина приймає рішення грати в правду, то немає тут табу на жодні запитання. Відповідь — це справа вибору, не хочеш відповідати — виконуй бажання. Ти не переживай, зараз і до тебе дійде черга. — говорив я спокійно, але всередині у мене все кипіло. Накотилося якесь дивне тремтіння, але я не міг нічого вдіяти.

— Рито, та не хвилюйся ти так, — Марія Петрівна посміхнулася і окинула всіх поглядом. А я помітив якусь незручність, яка скувала моїх однокласників. — Та тут, дійсно, немає нічого незвичного. З фізруком ми вчилися в одному інституті, я на філології, а він на фізкультурі. Мало того, я вам відкрию одну таємницю, ми з ним провчилися десять років в одному класі. До речі, він тому і в «пед» пішов тільки заради мене. Але я тоді була захоплена зовсім іншим хлопчиком. Він був молодший за мене на три роки. І ви розумієте, що десятикласниця не могла гуляти, ходити в кіно і по дискотеках з пацаном, молодшим за неї, та ще і на три роки. Він спочатку