Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

білому халаті зупиняється й насуплюється, побачивши нас.

– Це друзі моєї доньки, але ми майже як родина. Поясніть їм, будь ласка, що сталося. Я сам іще не певен, що розумію.

Лікарка міцно стискає губи, видаючи цим рухом нетерплячість, але сплітає руки й починає говорити.

– Наомі знайшов екіпаж тягового судна на Темзі, вона зачепилася за якісь мотузки човнів…

– За кілька хвилин від дому. – Роуз дивиться на Лео. – Вона була майже вдома. Вона впала?

– Не зрозуміло, як вона опинилася у воді, ясно лиш те, що мотузки, в яких вона заплуталася, ймовірно, не дали їй потонути, бо вона була непритомна від черепно-мозкової травми. Ті мотузки й переохолодження, яке вона отримала, провівши ніч у воді, – допомогли їй вижити. Тож ми зігріваємо її, дуже повільно, і тримаємо в медичній комі, слідкуючи за тим, щоб не спричинити в мозку набряків і крововиливів. Завтра в нас буде більше інформації.

Мені здається, що я от-от усвідомлю те, що це дійсно відбувається, але цей момент не настає, і все видається сном.

– Тобто все погано, але вона одужає, так? Вона ж одужає? – питає Лео, розлючено відтинаючи кожне слово.

Лікарка вагається, напевне боїться відповісти чесно й засмутити цього хлопця під два метри зростом і відповідної статури. Лео часом лякає людей.

– Ми не знаємо… – повільно відповідає вона. – Те, що вона протрималася стільки в холодній воді й травма голови не вбила її одразу, – диво. Вона сильна, напевне сильна, інакше б вона не була тут. Вона отримує найкращий догляд.

– Можна нам до неї? – питає Роуз. – Будь ласка, я хочу її побачити.

Лікарка дивиться на Макса, який киває, дозволяючи. Вона оглядає наші обличчя, і я сподіваюся, що вона скаже «ні». Але вона не каже.

– Гаразд, даю по три хвилини кожному. Не більше.

– З нею ж потрібно говорити? – питає Роуз, коли Макс відчиняє для неї двері. – Це ж може її розбудити? По телевізору казали, що люди в комі чують, коли з ними говорять.

– Ну, це медикаментозна кома.

– Що? – насуплюється Роуз.

– Ми пригнітили її нервову систему та зробили інтубацію, щоб вона могла відновитися після того, що пережила. Від розмов вона не прокинеться, але цілком імовірно, вона вас чує, тож… чому ні?

Лікарка коротко всміхається. Розправивши плечі, Роуз заходить до палати, обережно зачиняючи за собою двері.

– Нам треба зробити кілька дзвінків, діти, ви тут упораєтесь? – м’яко питає Джекі. Її туш затекла в зморшки під очима, лишила на щоках чорні смуги. Я киваю.

– А ви? – питаю я.

– Чесно, Редлі, – її очі наповнюються сльозами, коли вона намагається вичавити посмішку заради мене, – я не знаю.

Поки ми чекаємо перед дверима, містер Сміт нарешті сходить із того місця біля ліфту, яке він собі обрав, і перетинає коридор, стаючи перед вікном палати. Вечірнє сонце, проникаючи крізь жалюзі, лишає на його обличчі смуги тіней. Я досі не можу змусити себе поглянути на Ней, тож натомість дивлюся на нього. Його обличчя таке рідне, притулок для мого погляду.

– Вона погано виглядає? – питаю я.

– Редлі, ти ж знаєш, я ніколи не брешу учням, так? – каже він.

Я киваю.

– Вона виглядає погано. – Він киває на Наомі. – Здається, Роуз потрібна твоя допомога.

Коли я нарешті змушую тебе подивитися крізь скло, то бачу Роуз, яка стоїть, витріщаючись на фігуру на ліжку, притуливши стиснуті кулаки до щік, широко розплющивши очі; тіло її дуже тремтить. Не знаю, як це сталося, та от я вже в кімнаті, хапаю її за зап’ясток, тягну до дверей.

– Ні, ні, ні, – відбивається вона, висмикуючи руку. – Ні. Ми не можемо лишити її тут саму. Я не лишу її саму. Подивися на неї, Редлі, її не можна лишати саму.

– Ходімо, Роуз, – кажу я. – Наші істерики їй не допоможуть.

– Подивися на неї! – вимагає Роуз.

Я дивлюся. Бачу, що її обличчя розпухле, пурпурове та сіре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так відрізняється від обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повірити, що це вона. На голові в неї пов’язка, і від темного довгого волосся не лишилося й сліду. Ще одна пов’язка перекреслює по діагоналі її обличчя, крізь тканину проступає червоне. Усі видимі ділянки шкіри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, друге – сховане під пов’язкою, здається, її темні блискучі очі згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з її рота, перетворюючи ніжну посмішку, яку я пам’ятаю, на застиглий крик.

З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.

– Давай, – кажу я, витягаючи її з палати. – Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.

Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.

– Як вона? – питає Лео. Все зрозуміло й без слів.

– Коли я дізнаюся, хто це зробив… – Лео стуляє притиснуті до тіла кулаки.

– А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здається, нізвідки.

– Аш! – Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.

– Ти ж не думаєш… Тобто, вона б не завдала собі шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справді щаслива. Наелектризована від щастя. Вона була не така, як раніше, коли тікала від усіх тих загонів. Усе змінилося, коли ми зібрали групу, коли в неї з’явилися ми. З неї більше ніхто не глузував. Щось тут не збігається.

– Так. – Аш повертається в інший бік від Роуз, і мене раптом ошелешує те, наскільки вони з Ней схожі – більше, ніж мені здавалося раніше, – однакові довгі рівні носи й вилиці, смоляне чорне волосся з рубіновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На відміну від Ней, Аш не користується косметикою, не випрямляє волосся, лишаючи його таким, як є. Тоді як Наомі добирала собі щоразу дивніше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берці, футболка, бейсболка – незалежно від погоди. Мені завжди це в ній подобалося – те, що їй начхати на світ поза межами її голови.

Але тепер її