Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

— Та куди ми вже дінемося, «отамане», — невдоволено буркнув Бородавка, — ходімо.

Козаки направилися до конов’язей, що знаходилися одразу за шинком.

— І все-таки, Дороше, що трапилося? — нетерпляче спитав Андрій.

— Зараз побачиш, — відповів отаман, підводячи козаків до конов’язі, де був прив’язаний його кінь. — Оце і є мій Чорт. Нічого незвичайного не бачите?

Бородавка багатозначно прокашлявся і глянув на Андрія.

— Що скажеш, Сивий?

Молодий характерник уважно оглядав статного вороного огира, а точніше — його гриву. Волос красивим візерунком був сплетений у мудровані косички.

— Судячи з візерунка, не відьма, — сказав він нарешті.

Бородавка схвально крекнув.

— А що ж тоді це? — тривожно запитав Дорош.

— Не «що», а «хто», — поправив його Андрій, — конюшний.

— Це ще хто такий? — здивувався отаман.

— Біла нечисть, — відповів Бородавка, — але стверджувати поки що рано. Може, і відьма з «вишуканим смаком».

— Дрібних капостей у конюшні ніяких не помічали?

Дорош перехрестився.

— Та начебто ні. Що ж робити? Як спровадити його?

— Не панікуй, — заспокоїв отамана Андрій. — Якщо відьма — справа, звичайно, погана, але якщо конюшний, — тоді радуйся, отамане. Ця нечисть зустрічається вкрай рідко, мало її залишилося. І якщо конюшний облюбував твої конюшні, тобі це лише на руку. Він коней в образу не дасть. І догляне, щоб не хворіли, і кажанів віджене.

Дорош зсунув шапку на потилицю.

— А якщо відьма? — запитав тихо.

Відповів Бородавка.

— Гнати в три шиї, та ще й канчуків надавати.

— Гнати!.. — випалив Дорош, і в його голосі чулися і здивування і роздратування. — Легко сказати! Аби ж то на гарячому спіймати…

Характерники мовчки перезирнулися.

— Ну що, Степане, поможемо? — сказав по хвилі Андрій.

Старий козак з досадою глянув на накриті столи. Дорош перехопив його погляд і поспішив заспокоїти:

— Про це, Степане, не турбуйся! Наші козаки гостям завжди раді! Напоїмо-нагодуємо — мало не буде…

— Але Мойші… — почав був Бородавка, та Дорош, зрозумівши, в чому річ, на півслові обірвав його.

— Зараз! — сказав він і швидко попрямував до Мойші. Козаки бачили, як молодий отаман підійшов до корчмаря, сипнув йому жменю монет і вказав на Степана й Андрія, а потім так само швидко повернувся до конов’язі.

— Лади! Поїхали?

Бородавка зітхнув, Андрій же тільки лукаво примружився і посміхнувся. Він знав, що на голодний шлунок Бородавка вкрай важкий на підйом.

— Давай, Степане, поїхали. Хтозна коли ще нам трапиться нагода конюшного подивитися? — підбадьорив Андрій старого характерника.

— Авжеж, — неохоче кивнув Бородавка і пішов відв’язувати свого коня.

Через півгодини Дорош і характерники покидали Січ, проїжджаючи між рядами торговців, яких одразу після походу наїхало в околицю козацької цитаделі стільки, що аж в очах рябіло. Торговці були звідусіль: польські жиди, вірмени і навіть кацапи. Дорош кивнув у бік торговища.

— Вдалим був похід?

— Як бачиш, — відповів Андрій, — поки батько кошовий у Києві клопоче про друкований цех Балабанів, ми не сиділи склавши руки. Пошарпали кілька татарських перевозів через Дніпро… А восени збираємося морем іти.

— Славно, — з помітним сумом сказав Дорош. — А ми вже два тижні без діла сидимо. Позаминулого тижня на Чорному шляху татар надибали — ясир, поганці, гнали… Всього бусурманів шабель двісті було, ну ми душі й відвели… А так усе тихо.

— А з України які вісті? — запитав Бородавка.

Дорош насупив густі брови.

— Різні. Захід шляхта під себе підбирає, життя селянам від католиків немає. Не знаю, скільки ще будемо отак терпіти… Та нічого, всьому свій час. Одне тривожить: юд-запроданців розвелося, як собак не різаних. Князь Острозький окатоличився, та й багато інших наших тепер на польський лад живе.

— Ох-ох-ох… — лише зітхнув Бородавка.

Козаки під’їхали до берега, спішилися і разом з кіньми зійшли на пором. А десь годину-півтори по тому, залишивши позаду Базавлуг, виїхали в степ. Характерники мимоволі замилувалися степовим краєвидом. Погожа небесна блакить аж очі вбирала, вдалині видно було високі могили, сизі від густої ковили, а густе повітря було насичене ароматом полину і дикої м’яти.

— Ех, роздолля! — вигукнув Дорош. — Душа не нарадується! Ну що, хлопці, пустимо коней? — звернувся він до товаришів.

Кінь під Андрієм уже гарцював і був готовий будь-якої миті пуститися стрілою вперед, натомість «Буцефал» Бородавки ліниво пощипував траву.

— Ет, молоді, та буйні, — з легкою заздрістю проказав Бородавка.