Читати книгу - "Рексьо і Пуцек"

з курячого коритця, стріпнув головою, крякнув, але відтоді не бігав уже із завжди роззявленим дзьобом і уникав довгих предметів, яких не можна проковтнути за раз.

Вороненя підростало й розумнішало. Скоро воно затямило: найцікавіше в домі відбувається на кухні. І воно робило все, щоб не виходити звідти.

Мені прикро розповідати це про Піпуся. — бо з часом вороненя стало статечним птахом, — але безсоромнішого, ніж Піпусь, злодія годі собі уявити! Крав він просто з-під носа і все, що тільки міг. Він так знахабнів, що вирішив спробувати наші котлети, які саме смажилися на сковороді. Та не пощастило бідоласі — скочив обома лапами на розпечену плиту!

Погано було Піпусеві, дуже погано! Ледве ми його виходили.

Після цієї біди вороненя стало обачніше. Тепер воно обходило кухню десятою дорогою.

Так Піпусь із дня на день підростав, пізнавав життя і запам’ятовував усе, що йому доводилося побачити. Він добре знав, що дозволю йому я, що пробачить Крися, а за що йому перепаде від Катажини.

Вивчив він також вдачі наших собак і зрозумів, що можна не зважати на їхнє гавкання, гарчання і навіть на люто вишкірені зуби. Треба тільки вистрибнути псові на спину і бити дзьобом по голові.

Піпусь зрозумів також, що на кішку Імку теж є управа А кішка наша, правду кажучи, мала досить недобру вдачу і крутила всім двором, як хотіла. Проте відтоді, як Піпусь переміг Імку, він почав заводити на подвір’ї свої порядки.

Раз і назавжди вигнав усіх котів, що приходили до Імки в гості, а чужим собакам заборонив навіть зазирати до нас на подвір’я.

Але не думайте, що Піпусь взагалі був лихий до чужих. Аж ніяк! Щоправда, дітей він не дуже-таки полюбляв. Мабуть, через те, що неподалік від нас була школа. Вранці і після уроків дітвора бігла повз наш паркан.

Не можна сказати, що шибеники поводилися на вулиці дуже тихо. Галасу там завжди було трохи більше, ніж потрібно. Мені це не докучало, а от Піпусь страх не любив крику. Він добре знав, коли кінчаються уроки. Сідав на липі і кричав звідти: Ка-ар-р! Ка-рр! що, мабуть, мало означати: «Тихо там, дрібнота! Не можна горлати на вулиці!»

Дітлахи, звісно, не зважали на Піпусеві докори, а дехто навіть перекривляв його, показуючи, що для нього Піпусь — просто ніщо. Через це він і ображався.

Але саме серед школярів знайшло собі вороненя приятельку, і то щиру, справжню. Звали її Вацка. Такий собі грибочок із туго заплетеними білявими кісками. Вони в неї стирчали, як два дротики.

Це була тиха, лагідна дівчинка. Її зелені, як недостиглий агрус, очі, зачудовано дивилися на світ, ніби дивуючись, що небо таке голубе, що квіти так гарно пахнуть. Ви теж знаєте таких дівчаток, правда?

Отож ця Вацка поверталася зі школи завжди сама. Під липою вона зупинялася, зазирала Піпусеві в очі її казала йому лагідні, сердечні слова. Чи приносила вона йому що-небудь їсти? Навряд. Бо дружби, справжньої дружби не купити ніякими подарунками!

Найбільше, звичайно, приваблювала Піпуся доброта Вацки. Він злітав з дерева, сідав на паркан, придивлявся до дівчинки то одним оком, то другим. Дозволяв їй гладити себе по голівці, а сам перебирав дзьобом її тоненьке волоссячко, що спадало на чоло. Так і почалася їхня дружба. Проте скоро Піпусь вирішив, що їхні з Вацкою зустрічі біля паркана надто короткі, і став проводжати дівчинку додому. Він перелітав за нею з паркана на паркан, бо ми жили в такому районі, де біля кожного будинку садок.

Наприкінці весни Піпусь уже ходив до Вацки після обіду в гості. А потім у нашому домі почало коїтися щось незрозуміле. Щодня десь зникали гудзики. Як тільки хто на хвилину почепить у передпокої пальто, з нього зразу зникає бодай один гудзик. А святкове літнє Катажинине пальто залишилося без жодного гудзика, ніби їх вітром здуло!

Нарешті одного дня зникли два гарні, яскраво-червоні гудзики — прикраса на платтячку Крисі. Усе з'ясувалося після цієї пропажі. Незабаром до нас прийшла Вацка і принесла у фартушині безліч найрізноманітніших гудзиків. Серед них були й червоні Крисині. Вацка розповіла нам, що вона вже давно помітила: хтось кладе у неї на підвіконні гудзики. Вона ніяк не могла здогадатися, хто це робить, і аж коли побачила оці червоні гудзики, зрозуміла, що то наш Піпусь носить їй подарунки. Тож вона й принесла нам подарунки свого приятеля.

Піпусь сидів собі на вікні веранди і байдуже поглядав на нас, ніби йшлося зовсім не про нього. Тоді замислився i раптом крикнув:

— Ка-арр! Зрозумів!

Вороненя втямило, що його малій приятельці не потрібні гудзики.

Відтоді воно почало носити дівчинці мої цигарки. Після цигарок — квіти, самі головки, він зривав їх завжди дуже ретельно і серйозно.

На тих квітах усе й скінчилося, бо Вацка почала щодня приходити до нас у гості. Тож у Піпуся не було ні потреби, ні часу навідувати дівчинку.

Та ось одного дня Вацка не прийшла до нас, не прийшла й наступного. Ми не знали, що з нею сталося. А Піпусь знав. Він був стривожений, роздратований, несподівано зникав, тоді