Читати книгу - "Книга імен"

годин тому там по-звірячому вбито його сестру Беверлі Панагуполос...

Рука завмерла на ключі запалювання. На чолі проступив піт, а всередині все похололо. Чому її ім'я прийшло мені саме сьогодні — у день її смерті?Досі такого ще не бувало. Девід швидко витяг із кишені записку і втупився в неї, намагаючись зібратися з думками. А може, бувало?

Він швидко вибіг східцями нагору і з розгону вставив ключ у замок. Вхідні двері затріснулись самі собою, а Девід кинувся через передпокій до кабінету. На столі був звичний безлад з уривків його життя: наполовину перевірені роботи студентів, теки й книжки, набір ручок «Шарпі», фото в рамці — він зі Стейсі під час їхньої останньої поїздки до Вейла, на лижний курорт, — і сіро-блакитний агат, що зазвичай лежав на долоні червоної керамічної мавпи, яку Джадд Вонамейкер, найкращий батьків друг, привіз Девідові з Таїланду, коли тому було вісім років.

Він рвучко висунув центральну шухляду стола й налапав під банківськими виписками та рахунками грубий червоний записник. Почав пробігати очима сторінки з іменами, серце шалено калатало.

Сто сорок п'ять сторінок, усі списані іменами. Тисячі й тисячі імен.

І раптом він побачив. Посередині сорок другої сторінки.

Беверлі Панаґуполос.

Він написав його сьомого жовтня 1994 року. Він завжди занотовував дати, коли імена з'являлися в його голові. Ім'я Беверлі прийшло, коли йому було двадцять два.

Стільки років тому він написав її ім'я вперше. А сьогодні написав знов. У день її смерті.

Він подивився на імена. Ціла Організація Об'єднаних Націй. Девід був певний, що в його списку є представники всіх націй землі.

У юності він проглядав телефонні довідники в кожному місті, куди їздив з батьками, шукаючи імена, котрі записував.

Так і не знайшовши жодного, за якийсь час облишив цю справу.

Але сьогодні він знав напевно, що одне з цих імен належить убитій жінці. Він замислився: чи й справді тільки одне. І від цієї думки йому стало лячно.

ВІЛЛА КАЗА ДЕЛЛА ФАЛКОНАРА, СИЦИЛІЯ

Ірина перебувала в темряві. Змерзла. Налякана. Гола.

О Мадонно, скільки ж вони мене тут триматимуть? Навіщо я їм?

Очі їй зав'язали, і вона не уявляла, як довго на ній ця шовкова пов'язка. Їй не дозволяли знімати її, навіть коли приносили їжу та звільняли руки, щоб вона могла поїсти й піти в туалет.

Їй хотілося додому, знову сидіти біля вікна й вишивати собі на посаг наволочки. Залишалося вишити ще п'ять, і тоді вона одружиться з Маріо.

Чи вийде вона тепер заміж за Маріо? Чи шукає він її? Сумує за нею? Чи побачить вона його ще колись?

Шовкова пов'язка на очах намокла від гарячих сліз. Вона здригнулась і подумки проказала молитву. Ту саму, яку повторювала щодня, знов і знов.

Де ти, Боже?

Місячними серпневими ночами прем'єр-міністр Італії полюбляв сидіти в саду на своїй віллі й палити кубинські сигари — уперше батько дозволив скуштувати їх на вісімнадцятий день народження. Каза делла Фалконара, з якої було видно античний амфітеатр у Сеґесті, належала його родині вже чотири покоління. Сімдесят років тому його батьки вирішили відсвяткувати своє весілля на великій терасі, бо звідти відкривається чудова панорама, проте він найбільше любив усамітнюватися в саду, де ніхто не смів його турбувати.

Він заплющував очі й, насолоджуючись легким ароматом лимонних дерев, що доносився з долини, слухав давні грецькі й римські вистави, які саме відбувалися в амфітеатрі.

Сьогодні в амфітеатрі було тихо, в саду теж ні душі. А за міцними мурами вілли Едуардо ді Стефано приймав обраних гостей — двадцятьох чоловіків, які щось обговорювали стишеними голосами.

Лакей мовчки ходив довкола довгого стола, за яким вони сиділи, й наповнював келихи тридцятип'ятирічним портвейном. Доки Сильвіо був у кімнаті, говорили лише про неймовірну спеку та вечерю з шести страв, якою їх щойно частували. Та за якийсь час він непомітно вийшов — усі почули, як за ним зачинилися двері з червоного дерева з вигадливим різьбленням. Тоді Едуардо ді Стефано встав, замкнув двері на ключ і заговорив своїм чітким, заворожливим голосом:

— Сьогодні, мої вірні друзі, ми впритул наблизилися до мети. Тридцять три перешкоди усунено. — Присутні голосно зааплодували. Ді Стефано замовк, проникливі очі засвітилися вдячністю. Це був надзвичайно привабливий чоловік із високим розумним чолом, твердим підборіддям та усмішкою, що могла б розтопити золото. Йому було вже майже шістдесят, однак сивина лише ледь-ледь торкнулася темного волосся, і це додавало йому шарму так само, як і смокінг від Армані. Доки гості аплодували, він крутив золотий перстень із двох переплетених змій на середньому пальці, чекаючи тиші.

— А ще важливіше те, — вів далі ді Стефано, — що наш Змій на порозі остаточного відкриття.

З усмішкою він повернувся до поважного золотоволосого банкіра — чоловіка, родині якого було довірено зберігати їхні величезні статки ще шістнадцятого століття. Це його син зумів безпомилково виявити всі тридцять три мішені для Темних янголів, це завдяки йому довгоочікуваний тріумф став таким близьким.

Гості знову зааплодували, і банкір на знак вдячності схилив голову.

— Мене повідомили, — промовив ді Стефано, — що ваш син знову три доби не відходив від комп'ютера. Панове, тепер щомиті він