Читати книгу - "Риб’яча кров"

велетенськими колесами, такого ж зеленого кольору, як і його комбінезон. Усередині краще, аніж у моїй позиченій автівці. Хозе запалює цигарку, ліктями спершись на кермо.

— Та синя 206-ка[3] біля костелу твоя, так?

Він спокійний і розмовляє зі мною так, ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Я потроху заспокоююсь і сподіваюся, що ця зустріч буде приємнішою.

— У тобі вже центнер, так?

— Ще й більше. Зате ти не їси нічого, худюща, наче свічка.

Я вивчаю вираз його обличчя. Спочатку здавалося, що він радий мене бачити. А тепер я бачу стриманість і тінь недовіри в очах. Мене дивує, що він знає, що я довго була за кордоном і де саме. Виявляється, часом він зустрічає тата, коли той приїжджає сюди на цвинтар. Я розповідаю йому про свою зустріч із Конопкою.

— Конопка завжди був ідіотом, — махає рукою Хозе.

— Так про нього і мій дядько казав, — погоджуюсь я. — А що зі Зденєком?

— Уже з п’ять років він на інвалідній пенсії, а останнім часом лежить у психлікарні.

У мене щось стискається десь в області шлунка, я намагаюся дихати глибше. Я запитую Хозе, як він, але він багато не говорить. Він одружився з дівчиною з сусіднього села, у них двоє дітей, хлопця звуть Йозеф, як і тата, наступного року він уже піде вчитися.

— Скажи ще, як Анна?

— Я не знаю, багато років її не бачив, — каже він і похмуро дивиться поперед себе, із висоти трактора видно навіть хрест за стіною цвинтаря.

— А Оліна? Ти про неї щось знаєш?

— У неї теж двоє дітей. Ми зустрічаємося тут на поминальні дні.

— Коли їх із мамою звідси переселили, вони пішли кудись у барак на болота.

— Так, недалеко від Воднян, вони й зараз там живуть.

— А її чоловіка ти знаєш?

— Ти його теж знаєш, — він дивиться на мене, примруживши очі.

Я ковтаю, здогадуючись, що може означати його провокаційна усмішка.

— Ти ж не… хочеш сказати, що вона вийшла… за Петра?

— Так, за Петра.

— Петра Гразділа?

Він киває головою, усміхається злісно, як мені здається. Від цього всього трохи паморочиться в голові, він стежить за мною, його це розважає.

— Коли я проходила повз Махів, мені здалося, що побачила за парканом їхню стареньку бабусю. Це може бути?

— Так, минулого року їй виповнилося дев’яносто два.

— Вона так само стежила за всім з-за воріт, ще коли мені було сімнадцять. Вона, мабуть, від тих воріт за двадцять п’ять років і не відходила.

— Вона всіх переживе. Сина вже пережила, не здивуюся, як переживе й доньку.

— Зажди, Маха, який був у місцевому нацкомітеті, уже помер?

— Десь три роки тому. Раптово.

Я вже знову стою на землі. Через площу пробіг пес, але більше нічого не змінилося. Трактор уже знову гуде, Хозе нахиляється, аби зачинити дверцята кабіни.

— Я хочу побачитися з дівчатами, з Анною та з Оліною, — гукаю до нього нагору. — Ми могли б усі зустрітися «У Сладеків», що скажеш? Як у старі часи?

— Старий Сладек вже не тримає пивниці, — кричить Хозе. — Він її винайняв якимось переселенцям із Будєйовіце.

Він газує, махає на прощання й від’їжджає. Причеп за трактором хитається, на асфальт випадає кукурудза. Якийсь час я дивлюся йому услід, аж раптом розумію, що він узагалі не запитав про Гонзу. Вони були найкращими друзями. Я сідаю в автівку й вирушаю назад до Будєйовіце. На пагорбі над селом звертаю на лісову дорогу й виходжу з авто. Тримаю мобільний телефон у руці й трохи проходжуся безцільно по м’якій лісовій землі, дивлюся на крони високих смерек. Сідаю під дерево й ковтаю ароматне повітря. Заплющую очі й кажу собі, що ці подорожі в минуле треба розділити на менші порції. На клавіатурі мобільного телефону натискаю швидкий набір номера, який записано на одиничку. Це номер один, це Фредерік.

Висота 370,5
1983

— Що то був за один? — запитав дядько, дивлячись, як я наминаю картопляний гуляш від бабусі. — Якийсь учений, ні? Окулярики на носі, плечі, ніби його б’ють…

— Це був Марек, однокласник із гімназії, дядьку. Він розуміється на математиці,