Читати книгу - "Перли і свині"

бачив очей Боба Аскарида, за винятком кількох чоловіків. Його очі ховалися за скельцями зелених окулярів з модерновими розводами-тріщинами… Ось до кого я таємно найбільше ревнував Риту, а не до попсово-демонічного Абрахама Лі, котрий міг бути і благодушним, і жорстоким, і веселим, коли цього вимагала необхідність чи обставини. Боб Аскарид був вічною тягучою тінню Абрахама Лі, якщо можна сказати, його відображенням, кострубатим і колючим, непроникним і всюдисущим – принаймні тоді так видавалося, – він був його справжньою таємницею, його справжнім перевтіленням, – ось останнє точне, як ніколи. У сизих коридорах ренесансної, красивим кораблем захололої серед кількох вулиць багатоповерхової будівлі, в сіро-стальних сутінках, я дивився у простір, бачив, як Боб непорушно стримів біля правого плеча Абрахама Лі, коли до нього приходили цілувати руку клани і кримінальні авторитети, забрьохані у власних нечистотах совісті міністри, а також різнокаліберні мери вошивих містечок і самозваних столиць. Абрахам Лі визначав і окреслював своїм плавним жестом, тягучим порухом руки, приєднуючи їхніх коклюшних дітей, їхніх рахітних довгоносих жінок, їхніх чоловіків в одну Велику Сім’ю. Сам Абрахам Лі не брав пожертви, тобто грошей, хоча справно перевіряв рахунки у банку, а також гроші в обігу, чорний нал та офшори. Для цього йому слугувала Рита – це неземне створіння із золотистим поглядом кавових очей, рожевим тілом. Тиха і чиста, вона зникала і з’являлася у моєму житті в анфіладах, здавалося, безкінечних, нашої резиденції. Слід віддати належне Абрахаму Лі за затишок і чистоту будівлі, де кожен перший – ба навіть так! – не знав, чим займається сусід не лише по клозету, а й сусід за столом; коханка у ліжку, а чоловік не мав малинового поняття про дії своєї благовірної. Але на кожного збиралося досьє. Не в комп’ютері, а по старинці: у течках брунатного кольору з глухими загнутими картонними краями. І цим теж займалася Рита, з дивовижними повними стегнами, тонкою талією, висока і чиста. Що тільки тоді не народжувалося в моїй голові, коли недосяжність розбивала напругою повітря у лампочці. Я знав вельми значущий і запитальний погляд Абрахама Лі, де наче в попелі жеврів попереджальний знак: займайся, котику, своєю справою. Головне те, що матеріалізованим големом стояв перед очима, моїми і Рити, Аскарид Боб. Як на підтвердження: сонний день, здається, квітень, ще холодний, але багато сонця. Я два дні потайки никаю коридором, але не бачу ані Аскарида Боба, ані Рити. Весна втягується у свої права, розтриножуючи прищі, наганяючи соками залози, задираючи статеві органи і просто органи до високого столичного неба, вже підігрітого доброю порцією смогу – гулом, ляскотом, істерикою накопичувалися, розбивалися мільйони голосів у наріжках велетенського кам’яного мішка. Я втратив сон. Це так несподівано, наче справді білий ангел піднявся у небо і вибухнув тисячами зірок… Червоні ранки, кокаїн, шампанське, сигарети, проститутки. На шаленій швидкості я збив собаку, зупинився: зранку випав сніг і підморозило, сніг лежав зараз сірий, по ньому повз бездомний пес, тягнучи червону ганчірку крові і задні лапи. Пес виповз на тротуар і здох там. Я дивився, ковтав сльози і зрозумів, що в цьому щось є, у цьому псові – наче знак, наче оскал: розбився ідіотський твій світ. Да-м-м, кокаїн давав не лише наївність. А може, то був не кокаїн?

Людина завжди нахабно сперечається з часом, доки їй не скручують перед могилою голову, як жертовній поганській курці. Саме таким я був тоді ідіотом – маминим золотим синком, що відразу перескочив у дорослі ігри, але так і не змужнів. Я йшов у зеленому прохолодному мороці Дому Сім’ї, коли щось мене потягнуло за рукав і зникло, задихаючись від переляку, в одній із кімнат. Переді мною поплило перекошене обличчя Мусія. Він ткнув мені газету.

– Читай. Ось тут, – сказав і тицьнув пальцем мені на колонку, але мене привабило фото: чотири розпанаханих, наче рибини, трупи і напис: «Сектанти зводять один з одним рахунки».

– Оце тобі на. На наших не схоже. Злидні якісь. – Але я закашлявся, мені зробилося млосно, наче я доторкнувся чогось слизького і противного. Я відчув, що Мусій знає більше, ніж показує.

– Я був там. І бачив. Їх різав по живому Аскарид. У присутності твоєї хіврі, – прошипів Мусій, завертів головою і розвіявся в тихих зелених кімнатах нашого Дому Сім’ї. А я стояв і дивився на світлину чотирьох забитих у дешевих костюмчиках. Швидше за все, якісь баптисти. Я стояв і думав, що ніколи смерть не буває такою красномовною, як у бідності чи багатстві. Її не влаштовує середина. Хоча як подивитися… У голові йшло обертом. Я шукав зачіпки і нарешті знайшов: швидше за все, це провокація, бо наближалися вибори мера. Але у голові гупало і все змішувалося, ніби хтось витягував з голови слизькі карасі картинок, що тріпотіли, наче устриці: збитий пес, Рита, баптисти, Аскарид, Мусій. Треба з цим закінчувати. Ми всі – його полонені, вірніше, ми самі далися йому. Жовте сонце пливло у вікнах протилежного краю будинку, що наче змій обвивався навколо велетенського, як озеро, фонтана з бронзовими собаками, голими німфами, що нагадували обкурених петеушниць. І я вирішив перебратися пожити за місто. Там був батьківський будинок і двісті гектарів землі, де я надумав побудувати щонайменше замок і жити з Ритою за умови, якщо там не буде Абрахама Лі. І від цієї думки серце упало в шлунок і продовжувало лежати, доки я не зіткнувся з нею очі в очі. А до того уява моя розросталася отруйним грибком, малюючи неймовірні картини насилля. Нарешті я зіткнувся з цим насиллям, – щось падлюче скрипіло над моєю свідомістю. А я бачив, як Боб Аскарид немислимими способами ґвалтує Риту, а потім вони відпочивають, як два затятих сапрофага на купах нечистот, отримуючи, саме так, небувалу насолоду, і ці картини (а що я міг вигадати, коли у моєму оточенні майже тобі кожен другий займався подібними речами) виростали до універсального звучання, наче важка органна музика. Аскарид розвішував розчленовані, як коров’яча туша, шматки на слизьких чорних гачках. І мені поки що не випадало, як пити, нюхати кокаїн, блювати і на ніч згризати відразу по пів-упаковки снодійного. Напевне тоді, точно не знаю коли, але якраз у цей проміжок часу я відчув подих чогось такого, від чого бере приском шкіру, викручує мошонку, і одна думка про втрату