Читати книгу - "Марина — цариця московська"

роки.

Не було в палаці королівського старости такого куточка, де б вона не побувала, в саду чи й біля фонтана, вздовж і впоперек вибігала замкове подвір’я. Усе їй було цікаве в Самборі, світі її великому-великому, адже вона тоді відкривала для себе життя, всюди буваючи: від мурованого мосту перед в’їзною брамою і до замкової каплички з розп’яттям Ісуса Христа у вівтарі, не кажучи вже про палац, у якому колись зупинялися королі і де вони, Мнішеки, були повноправними господарями. І палацу, і навколишнього краю. Особливо любила бувати в мисливському будинку батька, бігала на пивоварню — там такі гарні бочки стояли, на винарню, до млинів, де поралися загадкові і трохи аж лячні мірошники, білі від млива... А сад з фонтаном, а... Все, все у замковому світі їй було вдивовижу! Виховательки і доглядачки (та й гайдуки теж) ледве встигали за нею — самотньою воєводину дочку не залишали й на мить. Така була сувора вказівка самого пана воєводи.

Кілька разів дівчину возили на її бажання до Дністра на прогулянку, де вона залюбки гуляла в супроводі няньки (але неодмінно з доброю охороною гайдуків чи надвірних козаків). Додому поверталася засмаглою, обвітреною, з очима, повними захоплення, з прутиками червоної верби — такими гарними, вони довго потім стояли у неї у вазочці і звалися так загадково — самбірки. (Очевидно, то був краснотал. Шелюга. Або червоний верболіз, званий по-місцевому самбірками.)

Влітку староста влаштовував для своєї родини поїздки в гори, звані, як вона дізналася, Карпатами, на полонини, куди вони вибиралися довгим поїздом, що складався з десятка карет, візків та сотні вершників, які скакали обіч. Десь на полонині Мнішеки зі своїми слугами та гайдуками отаборювалися бувало й на кілька днів. (Тоді спали в наметах, що так вабило Маринку.) А вечорами — багаття, танці і співи біля огнищ найнятих музик. Їй запам’яталися смерекові гори, бескиди, бурхливі річки, що, нуртуючи, неслися з гір, зелені полонини, по яких білими хмарками ходили вівці. Любила слухати трембітарів, які грали (трембітарили) на своїх довгих берестяних дудках... Це їй запам’яталося на все життя, і коли вже в далекій Москві, на Волзі чи й у Коломні згадуватиме ті поїздки в Карпати, то в душі озиватимуться трембіти і здаватимуться їй рідними. Хоч батько й запевняв, що то всього лише «хлопська музика», груба для витончених вух шляхти...

Коли підросла, любила вибиратися з батьком на полювання — одного разу навіть дивилася, як на рогатину брали ведмедя. Жахалася, як він ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати зі своїх грудей рогатину...

То був бурий карпатський ведмідь, здоровенний! А ще як звівся на задні лапи, то й з добрим дядьком зростом зрівнявся.

Від болю й наруги він так ревів, що в неї аж у вухах позакладало, і вона дуже тоді злякалася.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали його гайдуки. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доленька...

Потім Маринці той ведмідь навіть снитиметься. А приходячи в її сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!» І вона довго полохатиметься при одній згадці про ведмедя та прохатиме пильніше в’їзд до брами пантрувати, аби в замок не проник бува ведмідь... Жахатиметься, мабуть, від отого парадоксального: «Я тобі нічого лихого не вчиню, тіко уб’ю тебе!»

І тоді, як ведмедя убивали, загнавши йому в груди рогатину (вона враз почервоніла, коли ведмідь, захрипівши, почав валитися на бік і мисливці гуртом добивали його), вона так злякалася, здійнявши крик, що всі її заспокоювали, запевняючи, ще «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він пішов до своїх ведмежих праотців, у ті Карпати, де прадіди наші спочивають...». А якось гайдук, молодий парубок, як у них, у горян, кажуть, файний леґінь, щось тицяв їй і казав, посміхаючись білозубою посмішкою під чорними вусами: «Заспокойся, панночко графине, ось тобі чічка...»

— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?

— По-нашому квітка...

І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!

— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...

І заспівав:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!

І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...

А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:

«Ой, Марічко, чичири, чичири, чичири, Розчеши ми кучері, кучері, кучері». «Я би тобі чесала, чесала, чесала, Коби мамка не знала, не знала, не знала. Мати буде дивити, дивити, дивити, Як ся буду ганьбити, ганьбити, ганьбити».

І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.

Ой, Марічко, люблю тя, люблю тя, люблю тя...