Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

я б вам сказала, чесне слово! Але я страшенно забудькувата.

Гуфі така заява розлютила.

— Мала, ти, здається, не розумієш…

— Де вже мені змагатися з таким мудрецем, — іронізувала Інга, дуже прозоро натякаючи на «успіхи» Гуфі у вивченні шкільних дисциплін. — Все, аудієнція закінчена. Мені пора додому.

— Нікуди ти не підеш, второпала? — відвісивши нижню щелепу, як це роблять у фільмах усілякі поганці, виразно проказав Гуфі. — І ти нам зараз усе скажеш. Так, маленька?

— Ти б до психіатра навідався, — і далі кепкувала дівчинка. — А то вчора він мене зустрів на вулиці і питає: «Це часом не у вашій школі протирає штанці психований хлопчик із собачою кличкою?». Мусила зізнаватися…

— Закрийся, бо зараз дістанеш!

— Культура, хлопці, найбільше досягнення гомо сапієнсів. Хоча що вам до них?.. Мені, взагалі-то, пора додому. І якщо я там не з’явлюся за десять хвилин, буде оголошено розшук. — Інга спробувала пройти до виходу, але дорогу їй надійно перегородили Пончик і Квазімодо. — Думаєте, що то єдиний вихід зі школи? Я ж можу і вікном вибратися.

— Що, альпіністко, може спробуєш? — криво усміхнувся Гуфі.

— Щасливої дороги! Ми тебе тут почекаємо! — загукали решта дотепників.

Інга, не звертаючи уваги на дурні вигуки, відчинила вікно поруч із туалетами і спокійнісінько вилізла на дах вестибуля. Без поспіху і страху пройшовши тридцять метрів покрівлею, Інга полізла драбиною на дах спортивного залу. Хлопці ж були щиро переконані, що спуститися на землю вона звідти не зможе, тому ще й підохочували її.

— Іди-іди! Посидиш там, то, може, порозумнішаєш, — єхидно посміхнувся Гуфі, зачиняючи вікно зсередини.

Проте на Інгу це не справило очікуваного компанією враження. Вона сіла на краю даху і безтурботно звісила ноги.

— Вона точно якась прибацана, — сказав Пончик. — Слухай, Гуфі, а може у неї ніякого лука і нема?

— Богесів малий не брехатиме, — Гуфі авторитетно поклав край сумнівам. — Нічого, онде хмара йде. Дощик уперіщить, вона й схаменеться. Почекаємо трохи. Чи хтось поспішає до матусі домашнє завдання робити?

Якщо хтось із команди і поспішав додому, то після такого в’їдливого зауваження забув про це вмить. Краще вже дістати на горіхи від батьків, аніж заслужити презирство свого ватажка.

Інга бачила грозову хмару, що насувалася з півдня. Дощ її анітрохи не лякав, але бажання познущатися з хлопчиськів примусило дістати лук зі свого портфеля.

— Дивіться! Та дурепа його на даху ховала! — гукнув Пончик.

Побачивши лук, Гуфі відчинив вікно і собі поліз услід за Інгою. На щастя для нього, вікна учительської виходили на інший бік, тому побачити його могли хіба що з коридору біля молодших класів, який у цю пору був безлюдний.

— Навіть не думай, а то вистрілю, — попередила Інга ватажка веселої компанії, коли той підбіг до драбини з твердим наміром і собі вилізти на дах спортзалу.

— Штани намочиш, — зневажливо кинув Гуфі і поставив ногу на нижній щабель.

Та не встиг ватажок недолугої команди подолати і двох щаблів, як щось сліпуче і блакитне просвистіло у нього над головою, спровокувавши судомний біль.

Не тямлячись від люті й образи, Гуфі схопив порожню пляшку, що не знати як тут опинилася, і пожбурив нею в Інгу. Те, що сталося наступної миті, викликало у Гуфі панічний жах — сліпуча блискавка розтрощила пляшку на друзки. Навкруги застрибали сині іскри, на кілька секунд йому перехопило подих, а ще за мить прогуркотів потужний розкотистий грім.

Величезна шиба, біля якої скупчилася уся команда Гуфі, тріснула.

Злякано озираючись, зігнувшись у три погибелі, Гуфі втік, а Інга заховалася за дашком сирени — вчителі обов’язково мали б почути дзенькіт розбитого скла.

Перші краплини травневої зливи впали на землю. У шаленому темпі протанцювала шкільним подвір’ям безладна хмарка пилюки, тривожно зашуміли дерева, а за кілька секунд полило, як із відра.

Від удару блискавки енергетичний вихор в Інжиному тілі ожив. І тепер дівчинка знала, що знову може летіти.

Інга піднялася до хмар. За густою сивою пеленою зливи її польоту ніхто й не помітив. Цього разу вона зовсім не змокла — вихор створив навколо тіла захисну оболонку, крізь яку не могла пробитися жодна дощова краплина.

Проминувши шар грозових хмар, Інга опинилася у дивовижному світі, анітрохи не гіршому, ніж володіння Нічної Громовиці. Тут над головою розпростерлися широченні пасма перистих хмар. Грозові ж хмари під ногами скидалися на збиту мильну піну. Хмарним полем, серед білих копиць, схожих на присипані густим снігом дерева, на коні-блискавиці гасала Денна Громовиця.

— Привіт, Інго! — весело гукнула вона, під’їхавши ближче. — Ти вже, напевно, здогадалася, хто я?

Інга не відповіла словами, а тільки енергійно закивала головою.

— Як тобі все це?

— Гарно.

— У моєї сестри краще?

— Не знаю, — чесно зізналася Інга. — Між вами важко вибирати.

— Це правда, — радісно засміялася Денна Громовиця.

— Дякую, що допомогла Гуфі позбутися.

— А-а, пусте. Своїх треба виручати. — Громовиця зістрибнула з коня, і тепер Інга могла її краще роздивитися. Сіроока і русявокоса Денна Громовиця була дуже схожа на свою сестру, тільки одяг її здавався витканим зі струменів холодної води, що іскряться і веселково сяють на сонці.

— Ти мені не підкажеш, як із Марії Іванівни примару виманити? — спитала раптом Інга. — Хоч скільки я придивлялася на уроці, але бачила тільки слабеньку сіру хмаринку над її головою. От над Македонським добряче одоробло кружляло, а над Гуфі — ще більше.

— У вашу вчительку вселився сам командир розвідгрупи примар Космотумена. Він дуже хитрий і ніколи без особливої потреби не висовується.

— А що ж робити?

— Перехитрити його. Зроби вигляд, що ти страшенно образилася. Можеш навіть нагрубіянити Марії Іванівні. Тоді примара обов’язково вилізе, щоб напасти на тебе, вони слабких страшенно люблять, — а ти