Читати книгу - "Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України"

натурі і процесуальні відносини, які виникають на його основі, мають специфічний зв'язок з матеріально- правовими відносинами, захист яких вони зобов’язані забезпечити. Звернення з таким позовом також не може припинити ні прав та обов'язків сторін у правовідносинах, ні способів їх забезпечення. У період розгляду справи в суді одночасно існують і матеріально-правові, і процесуально-правові відносини. Однак з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі обов'язків в матеріально-правових відносинах обов'язки мають виконуватись уже в межах публічно-правових процесуальних відносин. Добровільне виконання обов'язку (рішення суду) не може спричинити їх повного припинення. Вони припиняються в публічно- правових формах: державний виконавець про добровільне виконання складає акт, який підписується стягувачем (управненим) і боржником (зобов'язаним). Це передбачено частиною третьою ст. 30 Закону «Про виконавче провадження» [129].

Викладене дозволяє зробити наступні практичні висновки: 1) звернення з позовом про примушення до виконання обов'язку в натурі, в тому числі і про стягнення грошової суми, виплата якої передбачена договором, не припиняє обов'язку виплатити процента та пеню; 2) з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання обов'язку в натурі не припиняється нарахування процентів, а також пені за прострочення виконання відповідного обов'язку; 3) виконання рішення суду про присудження до виконання обов'язку в натурі повинно провадитись в процесуальних (публічно-правових) формах; 4) мирові угоди на стадії виконавчого провадження можливі за умови затвердження їх судом (п. 2 частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження»); 5) припинення обов'язку шляхом виконання судового рішення заліком не допускається без оформлення акта відповідно до ст. 30 Закону «Про виконавче провадження»; 6) непред'явлення виконавчого листа, наказу господарського суду чи іншого виконавчого документа у встановлений строк, як правило, позбавляє стягувача права на примусове стягнення, а добровільне виконання, не оформлене в публічно-правовій формі, дає право вимагати повернення виконаного.

27. Останнім часом актуалізувалась проблема розмежування відносин, що регулюються цивільним законодавством, з одного боку, та законодавством про виконавче провадження, з іншого. Мали місце випадки, коли органи державної виконавчої служби здійснювали дії стосовно осіб, що не були учасниками виконавчого провадження, а суди відмовляли в захисті прав таких осіб з посиланням або на те, що вони не є учасниками виконавчого провадження, або на те, що дії державних виконавців та органів державної виконавчої служби мають оскаржуватись в спеціальному порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. У зв'язку з цим слід мати на увазі, що законодавство про виконавче провадження та про порядок оскарження дій (бездіяльності) державних виконавців (органів державної виконавчої служби) може поширюватись на відносини, якщо однією із сторін є боржник або стягувач. У спеціально передбачених випадках таке законодавство поширюється на правовідносини з участю інших осіб (наприклад, ст. 53 Закону «Про виконавче провадження»). На інші відносини законодавство про виконавче провадження поширюватись не може. Тому ст. 59 названого Закону надає особі, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, право звернутись до суду не із скаргою, що випливає із правовідносин, які виникають у процесі виконавчого провадження, а з позовом, зміст якого складають матеріально-правові вимоги. Зокрема, законодавство про виконавче провадження не може поширюватись на правовідносини органів державної виконавчої служби з особами, що не є боржником або стягувачем, якщо спеціальними правилами не передбачено інше. Викладене стосується також випадків, коли відповідно до ст. 29 КУАП [30] конфіскується майно, що не належить правопорушникові. Власник у таких випадках не є учасником провадження у справі про адміністративні правопорушення. Він не є учасником і виконавчого провадження. Отже, у зв'язку з виконанням постанови про конфіскацію майна за його власником слід визнати право на захист своєї власності шляхом пред'явлення позову про захист права власності. Якщо порушення права власності мало місце, такий позов підлягає задоволенню.

28. Ще одне питання розмежування сфер дії цивільного законодавства і законодавства про виконавче провадження пов'язане із зверненням стягнення за зобов'язаннями боржника на частину майна господарського товариства (крім акціонерного), що відповідає частці боржника у статутному (складеному) капіталі товариства, або на частку боржника у спільному майні. Теоретично розмірковуючи, звернення стягнення на майно боржника, в тому числі його майнові права, — це категорія виконавчого провадження. Але ж є фактом, що в Цивільному кодексі ця категорія також використовується досить широко (ст. 131, 149, 366, 377). За таких умов звернення стягнення слід визнати категорією не тільки виконавчого, а і цивільного права. Вимога про звернення стягнення на певне майно, що може бути отримане боржником відповідно до ст. 131, 169, 366, 377 ЦК, е матеріально-правовою. Можливість пред'явлення її в суді не виключає дії ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», яка надає державному виконавцеві право звернутись до суду з поданням про визначення частки боржника у спільному майні для звернення стягнення на неї.

29. Ускладнення правозастосування, викликане більш широким залученням до цивільного обороту землі (земельних ділянок) прийняттям Господарського кодексу [42], потребує більш чіткого розмежування сфери дії цивільного та інших галузей законодавства. У зв'язку з цим пропонується враховувати наступне. Сфера відносин, що регулюються цивільним законодавством, протягом тривалого часу формується за залишковим принципом: всі суспільні відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством за умови, що вони не врегульовані спеціальним законодавством.

Наведемо два приклади.

Державний орган прийняв індивідуальний правовий акт, що порушує цивільні права фізичної особи. З цього приводу виникають цивільно-правові відносини, оскільки державний орган діяв за межами наданих йому повноважень. До цих відносин застосовуються норми Цивільного кодексу.

Податковий орган протиправно донарахував суму податкового зобов'язання фізичної особи. Відносини, що при цьому виникають, регулюються спеціальними нормами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [196]. Якби таких положень в спеціальному законі не було, на відносини, що виникли, поширювалась би дія цивільного законодавства, в силу якого платник податку отримав би право вимагати повернення безпідставно набутого.

30. У частині, в якій норми Господарського кодексу регулюють відносини, що ґрунтуються на владному підпорядкуванні, розмежування сфер дії Цивільного та Господарського кодексів зазвичай не викликає ускладнень, оскільки Цивільний кодекс на такі відносини не поширюється. У випадках, коли Господарський кодекс регулює відносини, яким притаманні ознаки юридичної рівності, вільного волевиявлення і майнової самостійності їх учасників, таке розмежування здійснюється за загальним правилом: