Читати книгу - "Щоденник злодія"

надаючи снаги або вселяючи неміч, що тут сприймається як одне й те саме, для подальшої перемоги, що нашою мовою, природно, називалося б, падінням. Одначе сяйво, світло були необхідні в нашому житті, у цьому мороці нам треба було мати бодай єдиний сонячний промінь, що пробивався б крізь вікно та всю оцю гидоту; і таким нагромадженням для нас були ожеледиця і паморозь, оскільки ці стихії провіщали не лише великі нещастя а й восрешали в пам'яті радощі, яких цілком вистачало, попри їхню примарність, для нашої кімнати: будили спомини — про Різдвяні та Новорічні свята, будили тільки завдяки морозові, що завжди їх супроводжує і зігріває душі тих, хто святкує.

Хизування на людях ранами, до якого вдаються жебрущі — це для них спосіб заробити дещицю грошей — бодай на прожиття, але якщо вони мусять іти на це через власне слабовілля, то гордість потрібна для того, щоб захистити себе від зневаги, зберігши чоловічу чесноту: як скеля, що стримить з ріки, так і гордість пронизує й розтинає зневагу, виснажує її. Занурюючись дедалі глибше в паскудство, гордість стане дужчою (якщо цей жебрак — я сам), коли я набуду знань — себто сили чи немочі — маючи вигоду з такої долі. Треба, щоб мірою того, як ця проказа заполонює мене, я сам її полонив і здолав. Чи стану я ще огиднішим, ще споневаженішим, чи дійду я тої межі, про яку ще й гадки не маю, але до якої вочевидячки ведуть як естетичні, так і моральні пошуки. Проказа, з якою я порівнюю наш стан, провокує, як кажуть, подразнення тканин, і тоді хворого діймає сверблячка: він збуджується. У своєму самотньому еротизмі проказа втішається і вихваляє свій біль. Убозтво творило нас. Мандруючи Іспанією, ми носили в собі пишноту: таємну, приховану, позбавлену пихатості. Наші рухи ставали дедалі сумирніші, дедалі пригасали, мірою того, як жар покірливості розгорявся чимраз дужче, примушуючи нас жити. Тож-бо мій талант розвивався, надаючи високого сенсу такій убогій подобі. (Я не говорю поки що про талант літературний.) Це стало мені у великій пригоді, ба навіть і тепер дозволяє мені лагідно всміхатися найзлиденнішим серед покидьків, людям, а чи речам, аж до ригачки, аж до слини, яка летить в обличчя моїй матері, аж до вашого лайна. Я збережу в серці свій образ із тих часів, коли ще був злидарем.

Я хотів бути схожим на жінку, яка потай від людей переховувала у себе вдома свою дочку, яка нагадувала бридку, мерзотну потвору, що рохкає, лазить рачки, тупу й безбарвну. Коли вона родила, її відчай був, поза всяким сумнівом, такий глибокий, аж перетворився на сенс її життя. Вона поклала собі полюбити цю почвару, полюбити гидоту, що вийшла з її лона, де вона зачалася, і побожно плекала її. Власне, у своїй душі вона спорудила тимчасовий вівтар, де зберігала пам'ять про потвору. З благочестивою турботою, лагідними руками, незважаючи на мозолі від щоденної праці, з шаленою затятістю тих, що впали в розпач, вона повстала супроти світу, протиставивши цьому світові потвору, яка набула розмірів світу і його могуття. Матір стала відправною точкою для нових моральних приписів, з якими безкінечно змагалися сили цього світу, які приходили зітнутися з нею, але зупинялися перед стінами її житла, де була ув'язнена її дочка.[xi]

А що інколи доводилося красти, то нам були знайомі також і світлі земні приваби відваги. Перед сном верховода-відчайдух давав нам поради. Наприклад, із фальшивими документами ми оббивали пороги різних консульств, домагаючись репатріації. Консул, зворушений або роздратований нашими наріканнями, нашими злиднями та убозтвом, давав нам залізничний квиток до прикордонної станції. Наш верховода перепродував його на вокзалі в Барселоні. Він також наводив нас на церкви для грабунку — на що іспанцям не ставало духу — або на розкішні вілли, зрештою, саме він вів нас до англійських і голландських матросів, яким ми мусили віддаватися за кілька песет.

Отож і виходило, що ми інколи крали, і кожне пограбування дарувало нам мить, аби перевести дух на поверхні. Чатування біля зброї перед кожною нічною вилазкою. Дражливість, викликана страхом, інколи тривогою, спричинює стан, близький до релігійного. Тоді у мене виникав нахил тлумачити найменшу подію. Речі стають провістям удачі. Я хочу загодити невідомі сили, від яких, як мені здається, залежить успіх авантури. Отже, я намагаюся задобрити їх моральними вчинками, насамперед милосердям: я подаю жебракам охочіше і більше, поступаюся місцем старим, даю їм дорогу, допомагаю сліпим перейти вулицю тощо. Себто я скидаюся на того, хто визнає, що крадіжка перебуває під заступництвом бога, якому приємні моральні діяння. Ці спроби закинути вбезпечувальну сіть, куди втрапить бог, про якого я не знаю нічого, виснажують мене, нервують і ще більше розпалюють мій релігійний настрій. Чинові крадійства вони надають ваги обрядового чину. Він і справді вершиться під покровом найглупішого мороку, здебільшого вночі, коли всі вже сплять, у відлюдній місцині, у всьому чорному. Кроки навшпиньки, зціплені вуста, чуйність, якої ми потребуємо навіть серед білого дня, руки, що навпомацки творять у темряві мудровані рухи з надзвичайною обережністю — поворот звичайної дверної клямки вимагає величезних зусиль, кожне з яких виблискує гранню коштовності (коли я шукаю золото, мені здається, ніби я його закопав: я перекопую всі континенти, острови в океані; мене обступають негри, погрожують моєму безборонному тілу своїми отруєними списами, але, чеснота золота дійова, велика сила зміцнює, надихає мене, списи схиляються, негри визнають мене — і я стаю членом племені), поміркованість, шепотіння, нашорошеність, невидима і дражлива присутність спільника та розуміння найменшого знаку від нього, — усе змушує нас у глибині душі зібратися на силі, зосередитися, перетворює нас на згустки яскравих особистостей, про які так добре сказав Ґі:

— Відчувається справжнє життя.

Але всередині мене ця всеосяжна зібраність, яка перетворюється на потужну бомбу, гадаю, жахливу, надає цьому чинові значущості, довершеної неповторності — пограбування, що відбувається в цей момент, завжди останнє, не тому, що ми гадаємо, нібито цього робити більше не будемо, а тому, що така внутрішня зосередженість не може більше мати місця (не тільки в житті, вона нас виводить, виштовхує далі — за межу життя) — і ця неповторність чину, який розгортається (як у