Читати книгу - "Загоріла полонина"

— Та бо тото досить файна річ тоти нарти! Годен легко йти понад снігом, ци в ліс треба челядинови, ци в поле до тих хатів, що гей, далеко в Жолобині, ци в Сорочинах. Ба, та нам старим вже байка. Але молоді няй і собі вчутся!

Тож самі зачали робити нарти, в’язати ременями і вчитись на них їхати. Потім у Ясениці, де росте багато ясіння і де є файні майстри, зачали робити ті дощата, та такі, що чужі купували і до міст з собою везли: бо — туні. Хіба тілько три злотих пара. Та й добрі, що ей де! Але, заки ще пішли в рух нарти, хлопчики повитягали санчата і возились на них. Цілий день такий парубійко на снігу. В хату не докличешся. Хіба го вже дуже голод притисне.

— Та хто ж тому черевиків настарчит, гей хто?

Савчаків Михайло був при своїх чотирнадцятьох роках майстром в цьому ділі. І до школи часто не пішов, зате біг на сніг. То вже нераз отець з ним говорив і не якбудь, а ременем. Дров нема кому врубати, води нема кому внести, малу Марисю забавити, бо хлопчисько цілий день возиться, цілий день надворі. І не вчиться. Мус бити! Ба, та що з нього виб'є? Таже він не один, є їх ціле стадо, що тих горобців.

— Файна кумпанія, било би їм та било́ би!

Скічня стоїть горда й могутня серед лісу. Висока на сімдесят метрів, стрімка, аж страшно. На середині рівне місце, при ньому поміст. На цьому місці нартярі відбиваються до стрибка. І потім стрімголов у низ, у поточину!

— Ото раз вигадали! Дурійка ся голови імат, коль нема що робити! А потім прийшли змагання, наїхало багато гостей і газди мали добрий заробіток фірманками та роботами при гостях. Називалось то: зимовий сезон і було файно, якийсь злотий перепав у глухий час, придасться на переднівок.

По боках скічні коруговки, ленти. Над нею аж у трьох місцях брами сплетені з чатини з кольоровими написами й прапорами. Гей, як весело в лісі! Повно в ньому людей, розмов, вигуків. Та й газди прийшли. Станули си під Кізявицею раді подивитись, як пани скакатимут у поточину.

— Та бо то, чуєте, страх! Та бо то височінь! І як то скакати, Богойку милосердний?!

Але вони скачуть. Оце став молодий, здоровий і вправний хлопець. Стрункі ноги, наче сталеві пружини, вп’ялися в дошки. Бачите? Суддя дав знак, змагун похилився наперед, ціпки викинув поза себе і вже жене вниз, паче блискавиця. Здасться, що під дошками земля втікає. Розкішно швидко, нестримно у божевільному розгоні вона котиться з-під ніг. У вухах тільки вітер свище, дігнавши змагуна на похилому склоні.

Глядіть! Глядіть! Оце вбігає повним розгоном на площину, відбивається та з присіду вистрибує в повітря. Летить, як птах. Летить у просторі! Голова кружляє, в грудях тривога здавлює віддих. А що, як з цього лету він впаде на землю як птах з поламаними крилами?

Запаморочливий лет! Розкішно-радісно-тривожне дожидання… Проте він зістрибує легко на з'їздовий схил, женеться швидко останньою частиною з'їзду, вбігає з розгоном на місток та, проїхавши його, з великою зручністю наглим луком, майже лягаючи боком на дошки, затримується серед поля.

Чудово! Публіка похвалює, б’є бурхливо в долоні. Змагун від’їздить радий. Потім стрибають другі. Одні краще, другі гірше. Є й такі, що падають. Є й такий, що після стрибка вже не встав. Його віднесли санітарі на ношах — зламав ногу, Але це не внесло ніякого заколоту в змаганнях. Його віднесли, другий став до стрибка. Змагуни стрибають, судді слідкують уважно за справами, записують, підраховують. Гості цікавляться, хвилюються, забавляються.

Ялиці шумлять з боків, приглядаючись до людських справ. Вони в тій частині лісу найстарші. Ще недавно стояли одна біля одної, стримлячи могутніми стовбурами у височінь. Між ними півсутінок старого лісу. Туди не долітав сніг. Молитовну тишу лісової пустки полошив тільки погрозливий крик яструбів, що гніздились на вершках могутніх ялиць. Лунала в них голодна скарга і бойовий клич хижака.

Оце тепер мовчазні лісові нетрі ожили гамором людських голосів. Тільки як і досі шумлять над людськими головами потужні конарі, розколихані вітром, що бушує у верховіттю.

До боку цього старого лісу приляг молодняк. Він виріс з насіння, що його рік-річно старики висівали на крила вітрові. Густий він і молодий та кріпкий. Пліч-о-пліч, густо один біля одного, сплелись дружніми раменами в один мур, в одну непролазну гущу. Тонкі, рівні стовбурі переганяються один з одним, змагаються у великій життєвій боротьбі, у стремлінні до сонця. На них палають брильянтовим вогнем кришталики морозу.

В тому місці, де молодняк доганяє старий ліс, громадка хлопчаків. Радяться. Потайки, крадькома.

— Ні, не годен! —

— Ба, та чому ніт? Альо вони годні, а ми ніт?

— Ба, они на дощатах, а ми немаємо!

Але Савчаків Михайло думає, що годен. Усі вони десять-дванадцятьлітні хлопці. Поодягані в сіряки, інколи надто довгі, певно з старшого брата, може й з батьків. На ногах у одних порядніші черевики, у других ходаки пов’язані онучами чи соломою.

Хлопці сперечаються, але Савчаків Михайло не дається переконати. Він рішається. І тоді цілий гурток підлазить під гору, беручись боком, через ліс, щоб їх не помітили.

Яцько вилазить на вершок та ховається за товстою ялицею. Ось їдуть один за одним змагуни. Останній впав. Підносять. Ледве держиться на ногах. Увага усіх звернена на нього. Хто знає, чи не сталось йому щось погане?

Яцько застромлює в рот два пальці і свище коротко й пронизливо… Тоді діється щось нове й неждане: на вершку з'являється бойківський хлопчак з саночками. Ще заки хто встиг зрозуміти, що діється, він сідає на саночки і відбившись ногами, летить стрімголов униз. Побліка тільки ахнула й завмерла в тривожному дожиданні. Навіть ґазди, що