Читати книгу - "Древляни"

— Хлопці! — сказав Мамай. — Питання стоїть руба. Або ваша рота поляже кістьми, або ми втратимо весь пролетарський полк. Ви знаєте, товариші, не мені вам казати, ситуація зараз як у безштанного Панька на свайбі: званих і не званих — ярмарок, а чим вгощати? Ситуація, словом, така: білопольське військо в числі п’ятдесяти тисяч вгодованих пілсудчиків, хоч і відступає, та креше в лоб, а своя контра — в потилицю; наш полк перегруповується, завтра буде в повній бойовій, а поки що половина полку на колесах, залізниця розбита, і ми просуваємось до фронту, можна сказати, на чесному слові. Отже, товариші, революція дає вам наказ: вийти до річки Буг, залізним маршем перейти міст, зайняти оборону по тому боці, і, хоч би завалилося небо, держати міст до завтрашнього ранку, а ми, товариші, підтягнемо полк, розгорнемось для рішучого наступу і, як сказав командувач фронту Тухачевський, іменем Інтернаціоналу всадимо штик у серце конаючої експлуатації…

Рота, як писалося в фронтових зведеннях, «під покровом густого туману та революційного захвату» висунулася вперед, залягла на правому березі Бугу, грудьми своїми замкнувши міст.

Займався — на спеку — покроплений росою, свіжий липневий ранок.

За спиною бійців, у темних кручах, басував неспокійний Буг, темна вода калатала в бики дерев’яного мосту, і той гудів, здригаючись, як туга тятива; перед зором бійців стелилася рівна сіножать, по ній були розкидані копички сіна, акуратно обнесені латами й жердинами; далі, в ранковому тумані, наче сиві воли на паші, мріли невисокі пагорби, десь там спало подільське село і причаївся ворог.

Туман клубками спливав за течією.

Ротний — це був міцний білобровий парубчак із поліських лісорубів, — стоячи на колінах, довбав собі шанець. Довбав і зрідка поглядав, як готують позицію його побратими. Поруч нього орудував лопатою Гарба. Донецький шахтар, котрий на своєму віку вивернув стільки землі, що нею можна було загатити Азовське море, він мовчки кайлував крем’янисту твердь. Гарба завше був мовчазний, немов кам’яний мур; на слова не розвіював силу, роками копичив її в собі. Та неймовірна сила випирала з горбастих м’язів його чорних рук і плечей, з рябого, посіченого антрацитом виду. Декого з новобранців Гарба відлякував спершу своїм похмурим, грубо стесаним ликом: «Коняча голова, та й годі…» Але незабаром, огледівши, як він пре на собі важенний станок «максима», ще й запас води, і пудові ящики з патронами, як за одну ніч, коли, мов убиті, сплять бійці після голодного тижневого маршу, сам вигортає траншею на всю роту, як під густими ворожими кулями витягує нашу гармату, що засіла в багні по втулки, — і все це робить мовчки, спокійно, за треба, — новобранець проймався, можна сказати, забобонною вірою в його силу й удачу, і вже помічав у рябих складках обличчя ласку й великодушність, і в поході, в бою намагався бути поближче до Гарби — здавалось, його обминала смерть.

В полковому строю Гарба виділявся, немов каланча. Найвищі стрільці були по груди йому. Армійські дотепники не проминали таку помітну мішень: «Подивись, Гарбо, що там Денікін у Ростові поробляє». Жарти жартами, а начгоспу клопіт: як зодягнути сина Донбасу? Десь відкопають шинелю, здається, небачених розмірів. Гарба нацупить її — трісь! — лопнуло вже під пахвами. Слава богу, напоровся під Лозовою денікінський ескадрон, хлопці викосили його до ноги, дістався багатий трофей — сувої шкіри добрячої вичинки. Комісар Мамай вручив той скарб донецькому шахтареві, сказавши такі слова: «Забійнику революції, щоб пристойно обмундирувався та й носив на страх ворогам до перемоги в світовому масштабі». Гарба сам собі викроїв і стулив червону шкірянку, знамениту шкірянку з розворотом і дерев’яними гудзиками-поплавцями. А це пошив ступаки свого фасону — щось середнє між постолами й чобітьми — на м’якій підошві, халяви з розпоріхами, що ззаду стягувалися сирицевими шнурками. В безшумних ступаках він ходив у нічну розвідку, з-під землі добував язика: то заарканить гевала красновця, то стриножить петлюрівця, то засупонить денікінця. «Червоний диявол!» — казали про нього одні з повагою, інші зі страхом.

Запнутий у червону шкіру, і пройшов Гарба всю Україну від Лозової до Бугу, вже самим виглядом своїм лякаючи куркульство та попівство.

— Ну що, кайлуєш, Гарбо? — питає ротний.

— Кайлую.

— І скоро дно?

— Та вже й дно.

Ротний з Гарбою перекинулись словом — і досить. І їм все ясно. Все найпотрібніше сказано. Це ніби означає: хлопці наші окопалися, зараз насухо витруть затвори, поставлять приціли (та ті ближчі пагорби), закурять солдатського громобою і тоді ніяка сила не виб’є нас із п’ятачка цієї крем’янистої землі.

За спиною бійців нуртував неспокійний Буг, під мостом сичала спінена вода, в кручах зітхала хвиля. Сонце розігнало туман, далеч проясніла, вже видно за горбами солом’яні шапки подільського села. Тихо було й душно, як перед дощем. Лиш зрідка в селі гавкне стривожений пес та кукурікне півень. І знову тиша, млосна дрімотність. Тут, на рівній сіножаті, протряхала земля й ожереди сіна немовби тліли — над ними сизо вився димок. Сонце припі кало, хлопці скидали ватянки й піджаки, тільки Гарба парився в червоній шкірянці — в окопі стояв терпкий дубильний запах.

— Гарбо, що там у селі? — чмихнуло з лівого флангу.

— Шляхта самогон дудлить, — хтось відказав Гарбиним басом.

Реготнули бійці, ротний сказав: «Тихше, хлоп’ята!» — і замовкло над Бугом.

Шанець ротного в центрі, саме на в’їзді до мосту. Це наче дзьоб розпластаного птаха, що закрив собою міст; двома крильми навбіч — окопи сторожі. Бруствер наїжачився дулами гвинтівок, спітнілі обличчя солдатів звернені до села, в очах — скам’яніле чекання.

— Ротний, бачу вершника! — гукнув дозорець.

Це помітили всі. По дорозі, що вела до ріки, лисячим хвостом стовбурчилась курява. Перед нею неслась темна кулька, ось вона побільшала, роздвоїлась, видно конячий