Читати книгу - "Палац Посейдона"

— Отже, — вимовив він, наполовину спорожнивши келих. — Про що таке ми хотіли з тобою побалакати?

Оскар запустив руку у внутрішню кишеню куртки, вийняв звідти шкіряний гаманець, різким рухом підштовхнув його по столу в бік кредитора.

— П’ятдесят п’ять марок плюс десять марок у рахунок процентів, як і домовлялися. На цьому ми й розрахувалися цілком.

В очах Берінгера спалахнула недовіра, коли він простягнув руку й відкрив гаманець. Переконавшись, що названа боржником сума є в наявності, він відклав гаманець убік і примружився.

— Ну як? Отримав задоволення від подорожі?

— Звідки ви про це знаєте?..

— Ах, мій хлопчику, — усміхнувся Берінгер. — У цьому місті немає нічого такого, чого б я не знав. Або, якщо вже бути точним, майже нічого. Наприклад, як справи у твого покровителя?

— У кого?

— У твого покровителя. Того типа, котрий узяв тебе на службу.

— А чому ви гадаєте, що він мій покровитель?

Берінгер підступно усміхнувся.

— Ти що, вважаєш мене цілковитим ідіотом? Дарма. Мені достеменно відомо, що хтось узяв тебе під своє крильце. Люди бачили, як ти супроводжуєш такого собі знатного пана, після цього ти зник на кілька місяців, і ось тепер я виявляю тебе тут, ти влаштовуєш бенкет для приятелів і за все платиш сам. Не треба багато розуму, щоб зрозуміти стан справ і зробити висновки.

Оскар знизав плечима.

— Цього пана звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Тут немає ніякої таємниці, про нього пишуть усі газети.

— Чув, чув, цей скандальний учений…

Берінгер підсунув до себе «Берлінер Моргенпост» і пробіг очима статтю. Потім тицьнув пальцем у фотографію й запитав:

— Це він?

Оскар ствердно кивнув.

— Де він живе?

— Що?

— Я хочу знати, де він живе.

Оскар мовчав.

Берінгер відкинувся на стільці й заклав руки за голову.

— Не хочеш говорити? Гаразд. Я ціную відданість. Саме так, не дивуйся, це саме так і є. Особливо в таких людях, як ми з тобою, — тих, що вийшли з нетрів. Тепер важко знайти людину, яка б уміла гідно поводитися. Питання лише в одному: кому бути відданим. Покровителю, який невідомо звідки взявся, який виставляє на загальний огляд своє багатство, який роз’їжджає в кареті й купує тобі ошатний одяг, чи людям, із якими ти прожив усе своє попереднє життя. Які зробили з тебе людину. — Він усміхнувся. — Поглянь на мене. Я комерсант, мене всі знають. Я даю гроші під процент, і з того маю свій шматок хліба. Із декого доводиться силоміць вибивати борги, але таким уже є моє ремесло. Багато хто вважає мене негідником і останньою свинею. І знаєш, що я тобі скажу? Вони мають рацію — я вийшов із брудних нетрів. Я порпався и усякому лайні, як свиня. — Він відсьорбнув із келиха й утерся рукавом. — Та чи відомо тобі, що свині — зовсім не тупі тварини. Все, що маю, я заробив тяжкою працею та кмітливістю. Саме так, як і ти. Нам ніколи й нічого не діставалося задурно. Ми обоє, ти і я, зроблені з одного й того самого тіста, як і будь-який із відвідувачів цього смердючого закладу. Ми — твоя родина. — На його губах з’явилася холодна усмішка. — Коротше кажучи: якщо ти розкажеш необхідні мені відомості й допоможеш в одній справі, ти й твої друзі більше нічого мені не винні.

Оскар зміряв людину, яка сиділа навпроти нього, здивованим поглядом.

— Так-так, ти все правильно почув. Ти і твої друзі. Вони також мені завинили, навіть крихітка. До речі, як її звати?

— Лєна.

— Точно, і вона. Усі борги буде погашено вмить. — Він хильнув ще трохи каламутного питва. — А тепер розкажи мені щось про свого хазяїна. Де він живе, які цінності зберігає вдома і, головне, як потрапити всередину. — Берінгер широко усміхнувся. — Я певен, що ти викладеш усе, що знаєш. Адже ти зовсім не дурненький хлопчик.

Оскар замислився, потім труснув головою.

— Ви отримали свої гроші. Більше немає про що говорити. Ми повністю розрахувалися.

Він відсунув свій стілець і підвівся.

— Ти кудись поспішаєш?

— На свіже повітря, — відповів Оскар. — Щось тут дуже смердить.

Він узяв свою куртку, щоб піти, та залізна рука вже вчепилася йому в плече.

— На свіже повітря, кажеш? — загрозливо прошипів Берінгер. — Чудово. Ти не заперечуватимеш, якщо я складу тобі компанію?

Із цими словами він потягнув Оскара крізь натовп відвідувачів до виходу з пивниці. Услід йому залунали заперечливі вигуки, та ніхто не наважився втрутитися. Жалюгідні боягузи! Всі вони тремтять від страху перед Берінгером.

На вулиці так само періщив дощ. Лихвар похмуро подивився на небо.

— Треклята сльота! — лайнувся він, а потім стусаном виштовхнув Оскара назовні. Оскар спіткнувся й мало не гепнувся просто у вуличну калюжу. Берінгер миттєво опинився поряд, і його важелезний кулак врізався Оскарові під дих. Удар був таким сильним, що хлопець зігнувся майже навпіл і почав хрипко хапати ротом повітря.

— Здається, ти не дуже добре затямив той давній урок, — констатував лихвар. — Скільки часу минуло відтоді, як я влаштував тобі наганяй? Два місяці, якщо не помиляюся? Коли ж ти, нарешті, зрозумієш, що я не та людина, якій відмовляють?

Наступний удар влучив у ліву вилицю Оскара. Він відчув короткий гострий біль, котрий раптово зміпився занімінням. У роті з’явився солонуватий присмак крові. Оскар усе ще намагався втриматися на ногах, та вони стали ніби ватяними й не слухалися. Врешті-решт він повалився на мокру від дощу бруківку, а наступний жорстокий удар ногою під ребра остаточно позбавив його можливості опиратися. Люди