Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Я похапцем розв'язав мотузку, розкрив справу і гарячково почав читати. Хоч повідомлення коротке, але нічого не второпав — «…не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не загинув у бою, як казала мати, а не повернувся. Тобто десь зник… Відчував, як терпла шкіра на голові і по тілі повзли холодні мурашки.

Не повернувся…

Розділ третій

Мати назавжди втратила число і рік народження, місце і справжнє прізвище своїх батьків. Вона згадувала, що нібито вони жили в якомусь селі і їхній город левадою впирався у ставок, на якому ґелґотали гуси. А неподалік стояла чорна батькова кузня, в якій завжди палахкотів вогонь і з воріт висотувався сірий дим. Пам'ятала, як батько набивав на колеса розпечені залізні обручі, а по тому спускав їх з горба, і вони котилися прямо до ставка, шубовсяли у воду, здіймаючи бризки, сичали, і над ними довго клубочилась пара.

Ще згадувала, як вечором чи вночі їхала на возі польовою дорогою, а за ними мчали вершинки. Батько стріляв з гвинтівки, аж дзвеніло в голові й закладало вуха, а мати все тулила дочку до себе, хрестилася і щось шепотіла… Вони опинились у вагоні, переповненому людьми, і батько висадив її кудись високо, до якихось клунків, де вона й заснула. Пізніше вже крізь сон чула постріли, іржання коней, гамір та зойки. Прокинулась уранці в порожньому вагоні на верхній полиці й почала плакати, гукаючи маму. Звідтіля її зсадив дядько і відвів до височенної кам'яної хати.

Опісля того матері дали прізвище Безродна, визначили число і рік народження. Виховувалась вона в дитбудинку під Києвом, де здружилася з хлопчиком Федьком Загайгорою. Коли закінчила педучилище, а Федір автошляховий технікум, побралися і поїхали на роботу за місцем призначення. Мати вчителювала в Березівці, а батько працював механіком в МТС. У 1936 році у них народився син, тобто я.

Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала мати, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька розпливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, безліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь переховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мовчазної тітки Марфи, прибиральниці маминої школи. Мені добре впам'ятку весняний день (на подвір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходити босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що раптом розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щілину бачили, як на вигін вимчала тупорила плямиста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Лишень вони зникли за крайніми хатами, як на вигоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів…

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчайдушно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана картатою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона повернулася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпортуючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витріщившись невидющими очима. Я стояв над нею, зляканий і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

— «Я тут, мамо», — тихо мовив.

— «Арсенчику, — вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини. — То правда, що наші?..»

— «Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи. — Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не відпускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

— «Я погано бачу, — потерла очі. — Все ніби в густому тумані. Але минеться…» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автоматів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці… А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, недалеко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

— «А що там, сину, що? — стривожилася мати, мружачись, водячи головою навсібіч. — Наче хтось іде…»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхристаній шинелі, тримаючись обома руками за живіт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась мати, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його знетямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пляму, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер… Кіндер… Васер…» — благально прошепотів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно закричала мати, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер…» — Німець заточився над купою гною, оступився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулані.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму…» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя… Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом зачепили його, вже неживого, і заволокли у верболози. Викопали яму…