Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціонером і про щось довго розмовляв з матір'ю, недовірливо приглядаючись до неї. Після цих відвідин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорадно тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас навідувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи почервонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

— «Не вірю, не вірю…»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалічені війною, з госпіталів на долікування. Я невимовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж прийде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдивлявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки вискакували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Леніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лунали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинтівок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж заторохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама провинно всміхнулась…

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з поїзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Короленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче притиснувся до липи. Дядько Морс до половини висунувся з віконця і, тицяючи безпалою рукою, пояснював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан… Може, щось про батька…»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи долонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом… На війні…» — напружено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював разом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав…

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за столом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існувати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення…

— Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв, — весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті літери.

— Арсене, що з тобою? — Сергій Антонович поклав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «…не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся… І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісімнадцять років мати обманювала мене?..

Навіть подумки не міг вимовити жахливого слова, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало менеще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодовню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відверто дивитись людям ув очі.

— Чого мовчиш? — уже стурбовано запитав Великошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись. Я звівся, підійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиглі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у глибині не торкнувся однієї клітини, що не давала згаснути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

— Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

— Ти чуєш? — потермосував мене слідчий. — Не треба казати, — міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що випрошу призначення на роботу до іншого міста, і була незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

— Так вона… обманула… — видушив із себе.

— Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

— Але де ж?.. — і я чомусь затнувся, боячись вимовити слово «батько». — Куди він дівся? Куди?