Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

на світі лопається. Можна у вас посидіти з чверть годинки, бо я ледве на ногах стою?

— Перепрошую, але приятель захворів. Мушу викликати «швидку».

— Усі хворіють у наш час. Не смію заважати. Бувайте здорові.

Чоловік пішов стукати до сусідів, а я бігцем повернувся до кімнати. Губерт, випрямившись, уже сидів у кріслі. Він змучено всміхався, аби приховати раптовий переляк.

— Дзвонити до лікаря?

— Не треба. Вже добре. То на чому ми спинилися?

Наче великий паперовий змій, линув понад дахами міста сніп сонячного світла. Знайомий горобець вистрибнув на прут балюстради, здивований, чому я не вітаюся з ним.

— Губерте, чи є в цьому сенс? Чи віриш ти у той сенс?

— Тільки тепер питаєш?

— Чому ти все життя був такий запеклий? В усіх відношеннях… Справа в гормонах чи у всевишній волі?

— Облиш його, він мусить іти додому, — відштовхував мене Рисьо.

— А чи не ближче до будинку партії?

— Розумієш, смерть смерті не рівня, — притлумленим голосом відказав Губерт. — Усім нам потрібна піднесена, велична, свята. Саме таку ти можеш принести нам жертву.

— За гріхи, старий, — додав Рисьо, силкуючись посміхнутися. — Маєш багацько своїх і наших гріхів за душею.

— Але всі вони мають стільки ж, — мовив я з розпачем, бо й мені передалася істерика цього паскудного осіннього дня.

— Їх уже немає. Лишаєшся сам на сам із Богом або, якщо хочеш, із власним сумлінням.

— А де вони?

— Зосталися далеко на малій нещасливій планеті.

— Губерте, це якийсь дурний жарт. Хтось вас намовив.

— Ні, це не жарт. Сам добре знаєш. Ти чекав нас багато років. Будь нарешті відвертим і скажи — чекав?

Він довго дивився на мене своїм здоровим оком, а тоді почав шукати течку, закинуту під стіл ногами під час приступу.

— І все ж, Губерте, скажи, ти віриш, що це потрібно?

Він насилу підійшов до мене, обійняв і поцілував зимними вустами в обидві щоки.

— Об одинадцятій приходь на вулицю Вісляну, 63. Там на тебе чекатимуть Галина і Надежда. Вони відповідають за техніку.

— За техніку самоспалення?

— Не ускладнюй, старий, — кинув Рисьо.

Мене раптово охопила лють.

— Досить уже вдавати раденького дурника з-під пивного кіоска! Почни ліпше, курва мать, розставляти коми і крапки де треба.

Рисьо знітився, відійшов до дверей.

— Тобі заважає відсутність крапок? — невпевнено мовив він.

— Якби ти вживав розділові знаки, то, може, й не довелося б у цій країні вмирати напоказ.

Лінивий гуркіт перекотився з одного кінця міста у другий. Балконні двері зі стогоном прочинилися під поривом вітру. Я хотів закрити, але відламалася клямка.

— Старий, позич іще п’ять тисяч на таксі. Він не дійде до хати в таку погоду, — Рисьо забрав від Губерта зачаровану теку й визирав уже в коридорний морок.

Я видобув з кишені п’ятитисячну банкноту. Вони взяли, не подякувавши, й рушили до передпокою. Тут почулося якесь гудіння, високий звук телефонних дротів, що віщує негоду. Так само деренчали вони, немов скло у шибках, протягом довгих років, коли світ був іще нормальний і спокійний.

Губерт затримався біля купи старих капців, яких стільки назбиралося за все життя.

— Коли ти перестав писати? Я вже не пам’ятаю, — мовив він, скоса поглядаючи невидющим оком на той непотріб, розкиданий під ногами.

— Але ж я пишу.

— Ти щойно почав знову писати. Пишеш свій заповіт. А я питаю про белетристику.

— Не пригадую. Може, п’ять, а, може, й сім років тому. За одним помахом я скасував тоді аж дві цензури — особисту і державну. Написав оповідання для підпільного виданнячка — ото і був мій останній текст. Я став вільним імпотентом.

— Ти вроджений невільник. Неволя тебе піднесла, наділила тебе крилами й зробила з тебе провінційного класика. А потім, наче зла чаклунка, покарала, відібравши все.

— Неволя завжди гинула від рук невільників, — озвався Рисьо. — Розумієш мене, старий?

Цей дивний звук з’явився в нашому будинку кілька місяців тому. Протягом тижнів я шукав його витоків, дослідив горища й погреби, однак не знайшов нічого. Виринав він раптово і так само зненацька вщухав за кілька чвертей години. І вночі, і вдень. Усіх мешканців той звук тримав у постійному істеричному напруженні.

— Але цей звіт я напишу до кінця. Не звіт, а плач жалобний. Напишу подумки й одразу ж забуду. Художній твір для єдиного читача.

— Бережи слова. Найкращі притримай до вечора. Муситимеш там кричати з усієї сили. Самими тільки золотими словами. Люди все це запишуть і увічнять, немов біблійні строфи. Твій літературний шедевр.

Губерт відшукав у темряві мою руку і міцно стиснув її. Мені здалося, що я бачу різкі іронічні спалахи в його здоровому оці. І я знову відчув, як мене охопила лють.

— Хто вас намовив? Який сучий син нацькував на мене?

— Хтось мусить це зробити. Даємо тобі шанс. Ти будеш перший. Випередиш усіх суперників. Вони тишком применшуватимуть твій учинок. А ти вперше переможеш їх безумовно.

— Чи варто? Треба щоденно спалюватися там, у центрі, під Кремлівською стіною. Такі пожежі захоплюють роззяв з усього світу. А наші регіональні спалахи вогню лише дратують світову публіку, спричинюють зайві ускладнення для хвилюючого видовища боротьби добра зі злом. Слухай, Губерте, а може, наша Сонячна система зійшла зі шляху, визначеного для неї провидінням, і тепер жене у глибини Всесвіту, де всіх нас примирить незнана, космічна доля? Може, нас чекає спільна перемога або спільна поразка?

— Хіба можна щось виграти чи програти, окрім того, що ми маємо тут?

— Гаразд, ідіть собі.

Я відчинив двері. Вони тягнули з відходом. Губерт почав читати візитку на сусідських дверях. Їх завжди трохи цікавило