Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

— Оскільки ви з поліції, то вже зорієнтувалися в ситуації… До того ж ця свиня Бушардон, звичайно, розпатякував… Моя мати була бідолашна жінка… Батько помер… Я поїхав звідси… Лишившись на самоті, вона, я гадаю, трохи теє… Спочатку вона днювала й ночувала в церкві, а потім…

— Молоді секретарі!

— Гадаю, це зовсім не те, що ви думаєте і про що патякає Бушардон… То не розпуста! Просто потреба ніжності… Потреба піклуватися про когось… І хоч оті молодики скористалися з цього, щоб піти далі… Це не заважало їй лишатися віруючою… Мабуть, її мучили жорстокі докори сумління, душа розривалася між вірою в бога й цим… цією…

— Ви сказали, що мали б певну вигоду від її смерті…

— Мушу сказати, що від нашого багатства мало що лишилося… До того ж у таких типів, як отой панок, що ви його бачили, очі завидющі, а руки загребущі… За три-чотири роки тут зовсім нічого не лишилося б…

Граф був без капелюха; пригладивши рукою свою шевелюру, він зазирнув Мегре у вічі й за хвилину додав:

— Мені лишається сказати вам, що сьогодні я збирався попросити в матері сорок тисяч франків… І що ці сорок тисяч франків до зарізу потрібні мені, щоб оплатити чек, який інакше буде незабезпечений… Бачите, як воно все ліпиться одне до одного!..

Граф одламав гілку з живоплоту, повз який вони проходили. Було видно, що він докладає чималих зусиль, аби не піддатися тискові обставин.

— Мало того, я привіз із собою ще й Марію Васильєву!

— Марію Васильєву?

— Мою подругу! Я залишив її в ліжку, в Мулені… Вона може сісти зараз у таксі й примчати сюди… Останній штрих — хіба ні?

Лише тепер погасло світло в корчмі Марі Татен, де кілька чоловіків пили ром. Щойно відійшов напівпорожній автобус до Мулена.

— На таке вона не заслуговувала! — замислено промовив граф.

— Хто?

— Мама!

У ньому було щось дитяче, незважаючи на зріст, на передчасну огрядність. Інколи здавалося, що він ось-ось заплаче.

Вони прогулювалися поблизу церкви, йшли то до ставка, то повертали від нього.

— Скажіть, комісаре… Адже це не можливо, щоб хтось убив її… Не знаю, що й думати…

Мегре так глибоко поринув у думки, що забув про свого супутника. Він відновлював у пам'яті найменші подробиці першої меси.

Графиня сиділа в кріслі… До неї ніхто не підходив… Вона причастилася… Потім стала на коліна, затуливши лице руками… Потім розгорнула свій молитовник… Трохи згодом знову затулила обличчя долонями…

— Зачекайте мене тут, будь ласка.

Мегре піднявся сходами порталу, зайшов до храму й побачив сторожа, що вже порався біля вівтаря, готуючись до великої меси. Дзвонар, неохайного вигляду селянин у важких черевиках, підбитих гвіздками, розставляв стільці.

Комісар попростував до ґотичних крісел, нахилився й покликав паламаря, що дивився в його бік.

— Хто забрав молитовник?

— Який молитовник?

— Графині… Він залишився тут…

— Ви певні?..

— Ходи-но сюди! — покликав Мегре дзвонаря. — Ти не бачив молитовника, що лежав ось тут?

— Я?

Або він був ідіот, або вдавав його з себе. Мегре увірвався терпець. У темному кутку він помітив графа де Сен-Ф'якра.

— Хто підходив до цього крісла?

— На месі о сьомій тут сиділа докторова жінка.

— А я гадав, що доктор невіруючий.

— Можливо. Але його жінка…

— Гаразд! Оголосіть по всьому селу, що той, хто принесе мені молитовник, дістане чималу винагороду.

— До замка?

— Ні, до Марі Татен.

Надворі Моріс де Сен-Ф'якр знову пішов поруч із комісаром.

— Я нічого не розумію в цій історії з молитовником.

— Розрив серця може статися внаслідок якогось сильного потрясіння, І це дійсно сталося невдовзі після причастя, тобто тоді, коли графиня розгорнула молитовник. Припустимо, що в молитовнику…

Але молодий граф похитав головою:

— Я не уявляю собі нічого, що могло б настільки схвилювати мою матір. І взагалі це було б так… так підло…

Йому аж подих перехопило. Він похмуро подивився на замок.

— Ходімо вип'ємо чого-небудь!

І він пішов, але не до замка, а до корчми, де поява графа викликала деяке замішання. Четверо селян, що випивали тут, раптом відчули себе ніяково. Привіталися до нього поштиво, але з острахом.

Марі Татен прибігла з кухні, витираючи руки фартухом, і заторохтіла:

— Он лишенько, пане Морісе! Я й досі не можу отямитись від того, що мені розповіли… Бідна графиня…

Вона плакала! Напевне, вона щиро плакала щоразу, коли умирав хтось із сусідів.

— Адже ви теж були на месі, правда? — вела вона далі, беручи Мегре в свідки. — Подумати тільки: ніхто нічого не помітив. Я аж дома про це дізналася…

За подібних обставин завжди якось незручно виявляти менше горя, ніж люди, яким, треба гадати, взагалі мало б бути байдуже. Граф Моріс слухав ці слова співчуття, намагаючись приховати своє нетерпіння, а тоді зайшов за стойку, узяв пляшку рому й налив у дві чарки.

Плечі його здригнулись, коли він одним духом вихилив свою чарку.

— Здається, я застудився сьогодні вранці, коли їхав сюди… — звернувся він до Мегре.

— Тут усі ходять із нежиттю, пане Морісе… — І, повернувшись до Мегре, Марі Татен додала: — Вам теж треба берегтися! Уночі я чула, як ви бухикали…

Селяни пішли. Пічка розжарилася й аж пашіла.

— Отакий сьогодні день! — бубоніла Марі Татен.

Важко було зрозуміти, на кого вона дивиться — на Мегре чи на графа — через її косоокість.

— Може, щось з’їсте? Та що це я! Мене так засмутила ця звістка… Я навіть забула