Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Може б, узяла? А, дідько з нею! Хай собі їде. Ходімо помалу. Тобі скільки років? Сорок, кажеш? Ну, це молодий ще вік, ще багато попереду. Не все, звичайно, але багато ще лишилося. Якщо, певна річ, здоров'я нічого. А от моє здоров'я не сказати, щоб кепське, ще й чарку можу іноді перехилити. Але вже не те, що було раніше. Раніш я, брате, автобуса цього рідко коли й чекав. А що, у ті давнішні часи так і автобусів ніяких не було. Треба в місто — береш ціпка і гайда. Двадцять кілометрів — за три з половиною години — і в місті. Зараз, напевно, більше піде часу, давно вже не ходив. Ноги ще нічого. Біда от — нерви здають. Знаєш, не можу дивитись кіно, коли жалісливе якесь чи про війну особливо. Як побачу те горе наше, хоч і давно вже все пережито й потроху забувається, а знаєш, душить за горло щось. Та ще музика. Не всяка, звичайно, не джази якісь, а пісні, що тоді співали. Як почую, ну просто нерви пилкою пиляє.

— Підлікуватися б треба. Адже тепер непогано лікують.

— Ні, мої вже не вилікують. Шістдесят два роки, що ж ти хочеш! Життя їх геть пошарпало, вірьовки сукало з них. А вчені кажуть, що нервові клітини не відновлюються… Отож. А колись і я був молодий, неодружений, здоровий, як Жаботинський. У тридцять дев'ятому після возз'єднання Наркомат освіти направив у Західну організовувати школи. Організовував школи, колгоспи, крутився, мотався, сам у школах працював. Отут, у Сельці, по війні сім років відбухав…

— Так. Час іде.

— Не йде, а летить. Знаєш, колись думав: рік-два-три попрацюю, а там до Мінська подамся, в педінституті навчатися хотів. Я ж до війни тільки учительський дворічний закінчив. Але життя інакше закомандувало. Війна почалася, ніякого педа не вийшло, ось тут і прикипів на все життя. Раніше райком не пускав, школа, квартира, а тепер от, коли можна котитися на всі чотири сторони, нікуди вже й не тягне. Так, видно, й доведеться в оцій земельці, як Морозу. Хіба що трохи пізніше.

Він замовк. Я докурив сигарету і теж мовчав, не хотів порушувати зрозумілого мені настрою і ладу його думок. Ми вже минали гайок. Дорога йшла у вибалку, з обох боків якого височіли на піщаних схилах сосни. Вечоріло, і навіть верхівки сосен огорнулися тінями, лише безхмарне небо вгорі ще відсвічувало прощальним промінням сонця.

— Сьогодні яке число? Чотирнадцяте? Якраз у цю пору я вперше приїхав у Сельце. Тепер уже звичне діло — всі ці закутки-дороги, а тоді все тут було нове, цікаве. Садиба оця, де школа, тоді була не така занедбана, будинок стояв справний, старий, але доглянутий, розфарбований, мов лялька. Пан Габрусь у вересні втік, кинувши все, подався, казали, до румунів, ну, а тут Мороз школу відкрив. На шкільному подвір'ї перед парадним височіли два якісь дерева, нетутешні, дуже сучкуваті, з якимось сріблястим листям. Велетенські, наче американські секвойї. І тепер подекуди в колишніх маєтках такі ще зосталися, доживають віку. А тоді їх багато було У кожного пана, вважай.

Той перший рік я працював завідувачем райвно. Школи майже все нові, маленькі, наспіх пристосовані — то в осадницьких садибах, то в панських, а то й просто в сільських хатах. Обладнання, підручників, інвентаря не вистачало, та й з учителями теж було сутужно. У цьому Сельці разом з Морозом працювала Підгайська, пані Ядзя, як ми її звали. Літня жінка жила тут і при Габрусі, у тому самому флігелі. Пані була сухопара стара діва. Російською мовою майже не володіла, білоруську трохи розуміла, зате що стосується іншого — ого! Виховання була аж надто гречного.

Одного разу надвечір сиджу в своєму кутку в райвно, зарився в папери — звіти, плани, відомості. Їздив по району, тиждень не був на місці, все запустив — жах! Не зразу почув, як хтось шкрябає у двері — заходить та сама пані Ядзя. Маленька, щупленька, але з лисицею на шиї і в шикарному капелюшку. «Прошу пробачити, пане шеф, я, прошу пана, в педагогічній справі». — «Що ж, будь ласка, сідайте, слухаю».

Сідає на краєчок крісла, обіруч поправляє свій пишний капелюшок і починає сипати майже все по-польському — ледве розбираю. Усі манери — старанно вихованої панянки, а самій років за п’ятдесят, — таке зморщене, хитреньке личко. Що ж виявляється? Виявляється, в неї конфлікт на педагогічній основі зі своїм шкільним шефом у Сельці, колегою Морозом. Виявляється, цей Мороз не підтримує дисципліни, як рівний поводиться з учнями, навчає без необхідної строгості, не виконує наркоматівських програм і, найголовніше, говорить учням, що не треба ходити до костьолу, хай, мовляв, туди ходять бабусі з дідусями.

Ну, костьол мене, певна річ, не дуже занепокоїв, правильно робить Мороз, якщо так радить. А от що стосується панібратства, дисципліни, ігнорування наркоматівських програм — це мене стурбувало. Але хто ж він такий, цей Мороз, — уяви не маю, в Сельці ні разу не був. Добре, думаю, при першій нагоді гайну подивлюся, що там у нього за порядки.

Нагода поїхати випала, проте, не дуже скоро, та тижнів через два усе ж вибрався, узяв у хазяїна, де квартирував, його велосипед, ровар по-тутешньому, і рвонув ось по цьому шосе. Шосе, звичайно, було не таке, як тепер, — бруківка. Їхати по ньому хоч на підводі, хоч на роварі — кишки витрясеш. Але поїхав. Добре натиснув на педалі й за годину прикотив у ту саму алейку під в'язами. Хотів устигнути на урок, та спізнився — заняття вже скінчились, але здалеку бачу — на подвір'ї повнісінько дітей. Думав, розваги якісь, але ні, не розваги — виявляється, кипить робота. Заготовляють дрова. Буря повалила оте заморське дерево, і зараз його пиляють, колють, заносять у повітку. Мені це сподобалося. Дров тоді не вистачало, кожного дня скарги із шкіл відносно палива, а транспорту в районі ніякого — де взяти, звідки привезти? А це, бач, зметикували і не чекають, коли там у районі надумають забезпечити їх паливом — самі про себе турбуються.