Читати книгу - "Емілі виростає"

слимаки мені не рідня.

По суті мої слова зухвалими не були, на відміну від стилю, від інтонацій. Я прагнула бути зухвалою! Бо надто мене дратують, ба навіть обурюють, ущипливі зауваження. Потім шкодувала, що піддалася лихим почуттям, однак не тому, що повелася негідно, — тільки тому, що вчинила дурницю, вчинила неправильно. Не таким, я гадаю, повинно бути справжнє, щире каяття.

Що ж стосується добрих учинків, то нині я зробила їх два. Врятувала життя двом істотам. Майк упіймав пташку, а я відібрала її в нього. Пташка негайно пурхнула вгору; я бачила, що вона безмежно щаслива. А пополудні я піднялася на горище, аж там у мишоловці — здобич. Властиво, не вся мишка потрапила до пастки, лиш лапку її притисло пружинкою. Бідолашне створіння лежало знесилене, до краю виснажене надаремними борсаннями. Так жалісно дивилася своїми чорненькими очицями! Я не стерпіла й вивільнила її; вона мерщій побігла геть, хоч лапку її було понівечено. Я не впевнена до кінця, що цей учинок — добрий. З погляду миші — так, добрий безумовно, але що сказала б тітка Елізабет?

Сьогодні ввечері тітки Лаура й Елізабет читали й палили старі листи. Читали вголос, ще й коментували, а я сиділа в кутку, лагодячи панчохи. Листи виявились надзвичайно цікавими, я багато чого довідалася про рід Мурреїв. Розумію: це велике щастя — належати до такого роду. Тож нічого дивного, що жителі Чорноводдя іменують нас «обраним людом», хоч і в доволі несхвальному сенсі. Здаю собі справу, що маю стояти на висоті наших родинних традицій.

Сьогодні ж отримала довгого листа від Діна Пріста. Дін зимує в Алжирі. Повідомляє, що вертається в квітні й ціле літо пробуде в Чорноводді, у своєї сестри, пані Елфріди Еванс. Я так тішуся! Ніхто не розмовляє зі мною, як Дін. Зі старших, кого я знаю, він найцікавіший і наймиліший. Тітка Елізабет говорить, мовляв, він егоїст, як усі Прісти. Але вона упереджена в ставленні до Прістів. Крім того, завжди називає Діна Горбанем, що виводить мене з рівноваги. Справді: одна лопатка в нього трішечки вища, ніж друга, та хіба це його вина? Я вже просила тітку Елізабет не називати його так, а вона відказала:

— Не я прозвала його Горбанем. Його ж рідня називає так твого друга, Емілі. Прісти не відзначаються делікатністю — ні в почуттях, ні у висловах.

Тедді також отримав листа від Діна, вкупі з книгою: «Життєписи великих художників: Мікеланджело, Рафаеля, Веласкеса, Рембрандта, Тіціана». Тедді сказав мені, мовляв, не зважується показати цю книгу своїй матері, бо як побачить, що він читає її з захопленням, то спалить її неодмінно. Я певна: Тедді стане таким же великим художником, як ті, згадані вище, — аби лиш дістав змогу вчитися і розвивати свій хист.

18 лютого 19…

Нині, вийшовши зі школи, я подалася до гайка Високого Джона — прогулятися. І не пошкодувала! Сонце було вже над обрієм, а сніг — білий-пребілий! А тіні дерев на ньому здавалися блакитними. А коли ввійшла до саду кузена Джиммі, моя власна тінь виглядала дуже потішною — була такої довжини, аж трохи не сягала протилежного кінця нашого саду. І — негайно склала віршика з рядками:

Були б ми такого зросту, як наші тіні, О, якими великими були б тоді наші тіні!

Гадаю, в цім вислові є своя філософія.

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. «Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида». Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити — о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку — ніщо!

— Три «на жаль» в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! «Вельми нездоланний»… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі.

Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю — від маківки до п’ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув:

— Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев’яну ложку і вчися куховарити.

І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре — це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість — так йому принаймні здається.

Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго.