Читати книгу - "Небесний народ"

повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.

Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва — нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.

Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.

У небі виднівся лише серпик від цілого місяця, та все ж ніч була настільки світлою, що зорі на темному небі ледь-ледь мерехтіли. Земля навколо духмяніла вологою, бо день тому випав дощ. Коли ельф сів на гілку липи, що зеленіла невисоко над землею, у траву впали, зблиснувши та пролетівши свій недовгий шлях додолу, кілька крапельок роси. Це були маленькі прозорі круглячки, котрі містили в собі трішечки місячного проміння, блиску і свіжості та розносили це все у повітрі.

Ельф провів падіння краплинок поглядом і подумав про рослини, які питимуть їх життєдайну вологу під час сну. «Коли земля прийме ці росинки, — міркував добрий дух, — тоді світло повернеться на небеса». Ця думка заполонила ельфа, і він ворухнув листком, що був поблизу, та почав спостерігати за світляними краплями, які, падаючи, живлять рослини.

Ліс чорнів суцільною глибою, чорною, немов смола, і в місячних променях виднілися лише ті стовбури, котрі стояли із самого краю. Блискучі смуги нічного світила пробували розчинити безмовну чорноту, проте губилися в ній. «А чи є на землі, — подумав ельф, — місцина, ну хоча б завбільшки з мою долоню, і щоб там не було зовсім ніякого життя? Повсюди, де тільки воно пульсує, там світиться маленький вогник. Там місце, де чекають на світло і де приймають його з радістю, а потім, хто як може, віддають отримане сяйво назад. Ніде світло не є таким бажаним, як на землі».

Тишу порушило дзижчання, воно спочатку ледь чутно залунало з глибини чорних стовбурів, та поволі голоснішало — і ось уже поважно та урочисто повз ельфа пролетів великий жук-плавунець, який вирушив на пошуки нової водойми, щоби провести там день. «Йому, мабуть, неабияк подобається летіти у сріблястій темряві та цілющому повітрі», — подумав ельф і провів жука поглядом. Гул затих вдалині, і знову настала тиша. Поруч із добрим духом запломеніла діамантом крапелька роси, її блиск майже засліпив його. В краплі віддзеркалювався місяць, граючи сяйвом, немов у кришталі. Проте навколо світліше не ставало: зусібіч насувалася темна, наче провалля, ніч. Краплина увібрала в себе сяйво, виблискуючи ним у своїй кругленькій прохолоді. У цій світлій чистоті помістився крихітно-лискучий мікросвіт.

«А цілком може бути, — подумав знову ельф, — що й у цьому світі живуть створіння. Життя у них — секунди, але ці миттєвості є для них вічністю. Ці істоти вловлюють світло з наших небес і радісно віддзеркалюють його назад».

Краплина відірвалася і впала додолу, згаснувши у темряві.

Ельф пригадав собі ластівок, яких він аж до смерку бачив у небі на запаморочливій висоті. З однією з них він познайомився ще за дня. Їхня зустріч відбулася в полі. Там пташка шукала глину для свого гнізда. Розповідь ластівки залишила у серці ельфа яскраву картину чужого йому світу. Він пригадав її слова і подумав, що птахи зовсім по-іншому сприймають усе навкруги, ніж люди чи тварини, котрі живуть долі. «Рік у рік ви, ластівки, мандруєте на південь, пролітаючи над дзеркальним плесом моря. Ви бачите безконечні срібно-блискучі простори, над якими кожного ранку встає, поломеніючи, красне сонечко. Цілий день воно пливе небесами, лисніючи у складках хвиль, а ввечері поволеньки занурює своє багряно-червоне тіло у світле ложе горизонту. А ви летите далі самі-самісінькі над величезним обширом води, котра виглядає немов рідке залізо, небо на заході — як скло, через яке струменить світло, на сході воно — холодне і блакитне, бо звідти насувається ніч», — так роздумував ельф, пригадуючи захопливу розповідь ластівки.

«А хіба ви, люди, не набагато щасливіші? — продовжував свої міркування добрий дух. — Я живу серед звірів та рослин і не можу постати перед вами, а от тягне до вас ще сильніше та нестримніше, ніж у ту першу ніч, коли вперше побачив вас, пізнав ваше щастя. Ви — сонячні істоти, ви — благословенні, наділені вмінням сприймати геть усе на світі! Ви — багаті, ви можете тонко відчувати, можете радіти і сумувати. Я хотів би осягнути ваше єство, ваше вміння веселитися та сміятися заразливим сміхом, хотів би пізнати причину вашого суму та сліз. А скільки легенд про вашу велич і про вашу жалюгідність розповідають у старому світі!»

Десь із глибини підсвідомого виринуло, ніби давно забуті дитячі спогади, відчуття, що колись, в інші часи, він знав про це достеменно. Проте, майже доходячи до сутності якоїсь речі, нараз усе затьмарювалося, ніби чисте небо грозовими хмарами, розуміння вислизало, а на ельфа находив важкий сум, і він тікав зі світу думок та мрій, повертаючись у реальність видимого та відчутного.

«Життя, — думав ельф, — чудесне життя на землі…» У нього з’явилося відчуття, ніби він не тут, він спить, а все навкруги — тільки сон; йому мариться, що живе на землі серед земних істот. Ельф лежав, укритий темною пеленою ночі, і ця пелена таємничо та невимовно прекрасно оздоблювала усе навколо, а добрий дух тихо промовляв у цей морок, які люди самотні і як вони самі собі цю самотність створюють: «Причина має бути в тому, що я не звідси. Либонь, тому я відчуваю надзвичайну велич, неповторну красу й особливість