Читати книгу - "Горохове чудо"

— Лю-лі… Лю-лі…

Колисанку слухали не лише хлоп’ята, а й телятко з ярочкою й баранцем, бо все мале виростає і вбирається у силу з маминої пісні.

Сини собі спали. Колиска пахла цвітом і бджолами.

Інколи ж вони заливалися таким плачем, що аж синіли, і їх ніяк не можна було заспокоїти.

Мати пряла кужіль і виводила ніжним голосом про те, що кіт спить і мишки сплять, а вони все одно не вгавали. Тоді вона тихо виливала:

— Знаю, чого ви заходитеся… Ви гукаєте тата. Забрав вашого таточка Цар на війну.

Щойно ці слова зірвалися їй з язика, як під хатою гуркіт: — хтось іде, та не один.

Двері розчинилися, начеб їх проламано, і на порозі виросли сільський Голова і Стражник.

В колисці притихло, примовкло, мовби на неї дихнуло морозом.

— Згадали Царя і накликали… — схопилася мати. Веретено впало на землю — нитка урвалася.

— Що ти сказала? — бовкнув, доскіпуючись, Голова. В його руках довга палиця, а на грудях — бляха.

— Згадала Царя, а ви тут як тут. Правду кажуть: про вовка промовка, а вовк і в хату.

— Що-що?! — розкричався Голова.

А Стражник стоїть з пікою і мовчить: мотає собі на ус, записуючи в умі кожне слівце.

Голова грізно стукнув палицею:

— Ти мені кинь про вовка і всіляке таке. Ми — Царські! І ти — Царська. Все, що ти маєш, — Царське! Кожен палець на твоїй руці — Царський! І все-все… — Тут він закотив під лоба очі, начеб побачив самого самодержця, розкинув ручища, ніби обіймав всесвіт, і гаркнув: — Царське!

Цар, Царські, Царське — то були його улюблені слова, і він їх так проказував, начеб прибивав печатки.

— Радуйся і веселися — твій чоловік поліг за Царя, — сказав.

Ця лиха звістка стиснула матері в грудях серце. Мати обхопила руками голову й заніміла. Колиска зайшлася плачем.

— Та в тебе приплід? — гукнув Голова, глянув у колиску і напустився: — Чого ж ти їх досі ще не записала? Їх треба записать! Я ще нині пошлю депешу самому Царю, що є аж двоє нових хлопців. Ну й що з того, що твій чоловік поліг? Один поліг, а двоє народилося. Нехай Цар знає: його Царський народ безсмертний.

— Я ще й удова! — тільки й сказала мати.

Голова і Стражник забралися, а вона мусила нести записувати своїх синів.

Одного назвали Кузьмою, а другого — Дем’яном. Писар так і записав у грубій книзі.

Мати гойдала колиску і співала:

— Ростіть, Кузьмо і Дем’яне, мої сини, мої сироти.

Вона співала ще з досвітку, клала свою пісню хлопцям у голови, щоб шуміла їм калиною, а сама — до роботи. Носила з лісу й рубала дрова, поралася коло худоби, перебирала насіння, готуючись до весни.

Корова давала трохи молока. Кузьма і Дем’ян не були голодні.

Мати співала, купаючи і сповиваючи синів-сиріт ввечері.

Тоді бралася за кужіль, тягла нитку їм на сорочки і співала:

— Дочекаємося весни, будемо поле обробляти — розум сіяти, красу садити…

Ввечері вона була дуже вимучена. Очі самі злипалися. Засинала, сидячи за кужелем і над колискою.

Кузьма і Дем’ян чомусь не хотіли спати серед ночі. Якщо заводився один, пхинькаючи, то починав заводитися й другий. Вона зривалася й світила свічку.

— І чого ви вовтузитеся? Ще накличете біду… — втишувала їх, а вони виповивалися, пручаючись, з пелюшок. — От Стражник почує і донесе на вас Цареві, що ви не даєте йому спати…

Кузьма й Дем’ян ще цього не розуміли. Мати наставляла:

— Поки малі, доти й щастя… — співаючи: — Лю-лі…

І вела свій спів, як довгу нитку:

— Колись ми були вільні, нікому не підлеглі, але хто це тепер вже пам’ятає? Загарбав нас Цар. Не дає ні дихнути, ні писнути. Лю-лі…

Гасила свічку. Кожне слово промовляла пошепки, бо і піч, і стіни мають вуха.

— Цар — він Змій із чотирма головами, Змій-чотириголовець, але хто його так назве? Цар. Сидить у своєму палаці, чотири голови спрямовані в чотири кінці світу — дивиться і наслухає: чи хтось проти не повстає, чи нема яких заворушень. Лю-лі…

Йому всього мало. Він погнав нашого татка на війну, завойовувати сусідні землі, і наш татко дурно наклав головою. Той Змій-чотириголовець хоче перейти світ. Лю-лі…

Проти нього не можна писнути й півслова — лигне й проковтне. В нього Міністри, Стражники… Всі вони між собою зв’язані, бо Змій-чотириголовець дав їм життя. Це не люди, а Спиновики. Душать нас і плещуть у долоні: «Слава!..» Лю-лі…

Колисала колиску й не могла скінчити колискову:

— Хай у того людожера чотири голови, але і він не побачив і не почув, як з неба впали ковадло і молот. Я закопала їх у землю, бо мені був голос, що ви, сини, пастимете людську долю…

Чорняві, лобасті, Кузьма і Дем’ян росли волос у волос, голос у голос. Росли вони ні швидко, ні помалу, а так, як усі людські діти. Спочатку вигойдувалися в колисці, тоді повільно сп’ялися на ноги. А коли нарешті переступили через поріг, то дременули, переганяючи вітер.

Виламали по хворостині, наробили коней. Посідають,