Читати книгу - "Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко"

СОНЯЧНИЙ ГРІМ
ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

Чим нижче Сонце, тим довші тіні.

Григорій Сковорода

Сонце зійшло там, де зайшло минулого дня. Але ніхто з екіпажу космольота «Правда» не помітив цієї дивної метаморфози рідного світила.

Велетенське, як колесо стародавнього воза, і химерне, як голова міфічного дракона, воно струменіло тут пекельним вогнем.

Але й цього земляни не відчували. Щоб не підставляти себе жахливому осонню чи дошкульній холоднечі, що панувала на зворотному боці планети, вони, як ніч за днем, йшли синхронно за Сонцем, їхня база, перебуваючи на етиці дня і ночі і маючи антигравітаційну тягу, постійно рухалась, повертаючи свої боки то до світла, то до тіні.

— Не розумію тих, хто раніше десантувався на Меркурій, — мовив астробіолог Попович, зайшовши до каюти командира космольота. — Вони або знемагали під немилосердним сонцепалом, або ж дубіда від лютого морозу ночі. І, траплялося, гинули. До речі, хто перший запропонував створити літаючу базу типу «день-ніч»?

— Академік Шафорост, — відповів командир космольота Куриленко. — Три роки тому ми прилітали з ним сюди. Одного разу він вирушив у розвідку на всюдиході. Що з ним там сталося, достеменно не знаю. Але, повернувшись, він звелів негайно згортати експедицію і стартувати на Землю. «Так ми ніколи не освоїмо цю планету, — сказав він тоді. — Тут хтось побував до нас, могутніший І розумніший. Маємо внести корективи у програму досліджень цієї планети». Отоді й народилася ідея створення літаючої бази «день-ніч».

— Була, здається, ще пропозиція, — продовжив розмову астробіолог, — встановити базу на одному з меркуріанських полюсів, звідки нібито відкривалась чудова нагода досліджувати Сонце…

— Так, висувалась і така ідея. Але цей проект мав один гандж — дослідники могли бачити тільки половину сонячного диска. Інша ховалась за лінією горизонту. Що ж виходило? Отаборитись на Меркурії, тобто найближче до Сонця, і не бачити всього Сонця… Це все одно, що стрибнути у воду і не викупатись, чи прийти до кінозалу і не подивитися всього фільму, — по цих словах командир, щось згадавши, підвівся і ввімкнув відеофон.

На екрані спливла каюта, де розміщалась служба планетолога Карпенка.

— Результати гравітаційного зондування готові? — запитав командир.

— Будуть за десять хвилин, — відповів планетолог. — Не хвилюйся, командире, до об’єкту ще далеко…

При згадці про «об’єкт» Куриленко спохмурнів, вимкнув відеофон і взяв до рук зведення, що годину тому подав астрофізик Міняйленко.

Той вперше брав участь у міжпланетній експедиції, і, зрозуміло, що командир час від часу ревізував його роботу.

— Ти знаєш, — звернувся він до Поповича, переглянувши зведення астрофізика, — мені дедалі більше подобається робота нового члена нашої експедиції.

— Ще б пак, — усміхнувся Попович. — Це ж визначний учений планети. Правда, він за вдачею анахорет, домосід, у космосі ще не був, але на зорі дивиться просто — як на вуличні ліхтарі. До речі, це він допоміг академіку Шафоросту переорієнтувати головні завдання меркуріанських експедицій, що дуже не сподобалося геологу Гаху.

— Я б теж після цього не вітався з ним. Згорнув, по суті, всі геологічні пошуки рудних металів на Меркурії… Але що зробиш — Сонце виявилось головнішим і актуальнішим для Землі…

— Авжеж, — пожвавився астробіолог, — Сонце справіку було живоносним вогнем на Землі. Але не тільки живоносним, — по цих словах Попович нервово стиснув руки І мимохіть подивився на передній екран зовнішнього огляду, де розпеченими іскрами палахкотіла гігантська сонячна куля. — І не тільки живоносним, — повторив він спроквола. — Масові епідемії хвороб, жахливі природні катаклізми, руїнацїя атомних об’єктів… Є підозра, що наше світило диригує війнами, ба, навіть спричинює сімейні чвари…

— Щодо сімейних чвар, — усміхнувся Куриленко, — то це справа сімейна, а ось що стосується згубного впливу Сонця на все живе, то я пригадую слова великого вченого минувшини, геніальність якого визнали тільки пізніше. Він говорив, що бувають дні, коли для хворої людини Сонце стає джерелом згину. В такі дні з життєдавця воно перетворюється на заклятого ворога, від якого людині нікуди ні сховатися, ні втекти. Смертоносний вплив Сонця діймає людину всюди, хоч де вона перебуває…

— Я ж казав, що Сонце не тільки народжує, а й губить. Але не будемо, командире, чорнити осяйний лик нашого світила. Давай краще згадаємо, що говорили древні. А вони казали, що якби Сонце не сяяло постійно над нашими головами, а було бачене з якогось одного місця, люди б цілими товпами безперервно ходили туди, щоб споглядати диво небесне і милуватися ним.

— Ось і ми прилетіли під саме крило денної зірки, щоб помилуватися нею, якщо, звичайно, обставини сприятимуть.

— Гадаю, командире, нам буде не до цього. Здається, Карпенко йде…

На порозі постала кремезна постать планетолога.

— Амплітуда коливання гравітації в районі об’єкта вдвічі вища, — повідомив він.

— Гравітаційний вітер чи, може, циклон?

— Не думаю. На решті меркуріанської території спокійно…

— Виходить, вся заковика в об’єкті?

— Напевне…

Запала тиша. По хвилі командир мовив:

— Продовжуйте пильнувати за об’єктом. У разі чого — негайно до мене.

Карпенко вийшов. Попович теж хотів було за ним податися, та враз зупинився і зацікавлено подивився на Куриленка.

— До речі, це той об’єкт, на який три роки тому натрапив Шафорост?

— Він…

— Що ж це за диво таке?

Куриленко пильно поглянув на астробіолога, хвилину мовчав, потім, ніби на когось гніваючись, иевдоволено мовив:

— Я знаю не більше від тебе. Одне, за словами академіка, відомо-це об’єкт штучного походження, щось на зразок підземної геліоустановки. Хто її встановив і кому вона належить — про це можна тільки гадати. Наш планетолог через меркуріанський супутник веде спостереження за об’єктом.

— Де ж він розташований?

— В одному з кратерів улоговини Калорис. Ми будемо