Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

class="book">Войта злегка почервонів.

— Автоаварія, — відповів він коротко.

Тламіха присвиснув:

— От бісова штука, — співчутливо похитав головою. — Але, видно, здорово вас зачепило! Адже ви тут, коли не помиляюся, вже, мабуть, шостий тиждень.

— Та вже… Лишилося тільки чотирнадцять днів, пане Тламіхо, — відповів Войта якось розгублено. А на нове запитання шинкаря: «І знову на службу?» — не відповів зовсім.

Хвилину мовчали, потім Тламіха подивився на годинник, зітхнув і мовив засмучено:

— Ну, мені час. До побачення, пане Марек. — Шинкар дійшов до першого повороту, озирнувся і ще гукнув. — Вам у місті нічого не треба?

— Ні, дякую, — відповів Войта.

Залишившись сам, Марек трохи постояв, борючись із спокусою вибігти на невисокий укіс над шляхом і подивитися туди, де біжить струмок. Але сердито копнувши ногою камінь, вигукнув: «Кругом!» — Чітко виконав свій наказ і знову скомандував: «Кроком руш! Заспівуй!»

Енергійним кроком він попрямував до села, а навколишній ліс здивовано наслухався до пісні, яку чув уперше:

Як ми йшли до Яромира. Хто не хоче, хай не вірить, Що прийшли ми в час вечірній…
3

Після сніданку Войта Марек одержав листа.

Поволі вийшов у сад, в задумі зважуючи в руці конверт. На його улюбленій лавочці сидів надпоручик Курка, терпеливо чекаючи, поки прийде Яна з ракеткою для пінг-понга.

— О-о, наш юний слідопит повернувся з екскурсії, — зустрів він Войту патетичним вітанням, але, побачивши вираз обличчя Марека, зобразив співчуття. — Лист? Від кого?

— Від начальства, — буркнув Войта і, сівши, розірвав конверт.

— «Вітаю тебе, дорогий Войто, — прочитав він. — Разом зі мною вітають тебе всі хлопці з нашого відділу, а також Ярушка. Я й не підозрював, що ти можеш стати таким розбишакою і не написати жодного слова. Як там твої ноги, чи вже закинув свого костура? Виправдує тебе лише те, що ти, мабуть, чудово відпочиваєш і до Праги повернешся як нова копійка.

Справ у нас багато, замість тебе вже працює нова людина. Це досвідчений товариш, отже, ти можеш ні про що не турбуватися. Тепер відносно того, що тебе непокоїть. Я двічі розмовляв з цього приводу з лікарем, один раз з начальником і один раз із заступником. Ти сам знаєш, що мені дуже не хотілося б втратити тебе! Але, друже, лікар невмолимий, і, на його думку, ти не можеш повернутися на своє місце. Знаєш, Войто, коли говорити щиро, я з ним абсолютно згоден! Я тільки очима лупав, коли він мені показував рентгенівські знімки твоєї правої ноги і пояснював, що, власне, з тобою трапилося. Це справжнє щастя, що все так обійшлося і що ти знову нормально ходитимеш. Але працювати на такій напруженій ділянці, як наша, — ні, Войто, це було б безвідповідальністю як з нашого, так і з твого боку.

Начальник і його заступник, ясна річ, такої ж думки. Ми домовились, що коли за два тижні ти повернешся, тобі відпустку продовжать ще на місяць. І тільки після того ти будеш зарахований на якусь іншу посаду, яка не вимагатиме такого великого напруження. Начальник щось казав, зокрема, про архів (зрозуміло, тимчасово!), а згодом знайдуть таку посаду, де ти повністю зможеш використовувати свої здібності. Отже, подумай добряче про все це і, головне, — зрозумій, що так буде найправильніше! Сподіваюсь, коли повернешся, перший вечір належатиме нам. Вітає тебе також Марта, а малий Карел не може дочекатись, коли знову прийде «дядько Войта».

Твій Карел Котрбатий».

— Що тобі, Войто? — пошепки запитав наполоханий Курка після довгої паузи, бачачи, що його приятель все сидить і дивиться на папір. Войта подав йому листа і, підвівшись, мовчки почав ходити біля лавочки, підгилюючи часом дрібні камінці, що валялися на дорозі.

— Гм, — промурмотів надпоручик, дочитавши до кінця. — Скажу тобі, чоловіче, що найкраще в цій ситуації піти в «гражданку». Якого дідька ти тут не бачив? — і додав, не почувши відповіді: — Я принаймні саме так і зробив би на твоєму місці.

Войта зупинився і сильним ударом шпурнув камінець далеко в чагарники.

— Дякую за пораду! — грубо рявкнув він, вихопив листа з рук Курки і широкими кроками попрямував до веранди. Біля самих сходів мало не налетів на Яну.

— О, ви вже повернулися з нічних мандрів? — жартома спитала дівчина і насварилася на нього пальцем. — Кого, власне, ви шукаєте?

Войта почервонів так, що весь світ нараз здався червонуватим.

— В усякому разі не вас! — відрізав він, навіть не зупинившись.

Яна остовпіла. Її наче обсипало жаром. Дівчина вже хотіла крикнути щось навздогін, але передумала. Може, це тільки здалося? Адже в цього міцного чоловіка, що завжди імпонував їй своєю врівноваженістю, в очах були сльози!

Яна задумливо рушила назустріч надпоручикові.

Потім разом вони підійшли до зеленого столу. Роблячи перший удар по білому м'ячику, дівчина несподівано запитала:

— Не знаєте, що сталося з поручиком Мареком?

Курка розвів руками.

— Він сам не знає, чого хоче! Йому трапляється нагода піти на «гражданку», влаштуватися десь бібліотекарем, працівником відділу кадрів або знайти ще якусь спокійну роботу, а він мордує себе! Увага, Янічко, подача!

М'ячик цокнув об стіл, дівчина одбила його за сітку.

— Не гнівайтесь, будь ласка, але мені сьогодні не хочеться грати, — сказала вона і, поклавши ракетку, пішла…

* * *

Третій аркуш перетворився на кульку і полетів у корзинку. Войта сидів на веранді біля столика і гриз олівець.

«Шановний товаришу заступник», — написав він на чистому аркуші. Потім закреслив останнє слово і замість нього вивів «міністр».

А що ж